«План спільних кроків» з припинення війни на Донбасі неможливо виконати за півроку
Днями голова української делегації у Тристоронній контактній групі (ТКГ) Леонід Кравчук презентував т.зв. «План спільних кроків» з припинення війни на Донбасі. Документ передбачає тотальне припинення бойових дій, демілітаризацію ОРДЛО, розпуск усіх незаконних збройних формувань, амністію за вчинення неважких злочинів, обмін полоненими за формулою «всіх на всіх» і створення Вільної економічної зони. Усі ці кроки планується реалізувати у найближчі кілька місяців, щоб вже 31 березня 2021 року в ОРДЛО відбулися місцеві вибори за стандартами ОБСЄ.
Про те, наскільки реальне виконання цього плану на практиці за такий короткий термін, враховуючи кількість окупаційних військ, обсягів важкої зброї, масштабу замінованої території і, головне, чи готова держава-агресор погодитися з ним?
На мою думку, ця заява Леоніда Кравчука і План абсолютно неадекватні і нереалістичні до виконання з низки причин.
Перше – роззброєння незаконних збройних формувань, навіть без виведення російського окупаційного контингенту.
В українській делегації вже встигли заявити, що це можливо, адже Ізраїль вивів свої війська із "зони безпеки" у Лівані, одночасно з союзною йому "Армією Південного Лівану" (АПЛ) протягом однієї доби, після 18 років перебування в країні. Наголос робиться на тому, що чисельність контингентів відповідно складала - близько 1500 тис. осіб для Ізраїлю, а для АПЛ - 6000 осіб з членами їхніх родин. На їх думку , "якщо президент РФ віддасть відповідний наказ, "іноземні війська" виїдуть і за ніч".
Абсолютно хибне уявлення. На сьогоднішній день, за офіційними оцінками української сторони, 1-й і 2-й Армійські корпуси «Л/ДНР» нараховують 38 тисяч особового складу і близько 500 одиниць важкої бронетехніки. Це фактично регулярні війська Збройних сил Російської Федерації. За календарний місяць, як це пропонують представники української делегації, їх неможливо повністю роззброїти. Крім того, неможливо забезпечити місця зберігання й верифікації важкої бронетехніки та ствольної артилерії – місія ОБСЄ не виконує ці зобов’язання, передбачені відповідними пунктами Мінських домовленостей. А окупанти раз за разом порушують узяті на себе зобов’язання.
Друге – демілітаризація і припинення активної фази військового протистояння.
Це також неможливо втілити на практиці. Хоча б тому, що офіційна інформація влади щодо дотримання режиму тиші на лінії розмежування, не відповідає дійсності. Під час нещодавньої поїздки народних депутатів фракції «Слуги народу», один з народних обранців змушений був констатувати, що терористи щодня обстрілюють позиції ЗСУ. І це лише окремо взята ділянка фронту, а загальна протяжність усієї лінії розмежування становить 420 кілометрів. Не завжди достовірною є інформація про кількість загиблих – як правило, це число набагато вище, ніж повідомляє штаб ООС.
Попри заяви щодо повного і всеосяжного припинення вогню, бойовики вже не раз порушували перемир'я, прицільно стріляючи по позиціях ЗСУ. В лавах української армії були загиблі й поранені. Навіть за минулу добу, 8 листопада, бойовики на Донбасі порушили встановлене перемир'я.
З огляду на ці факти, припинити військове протистояння і демілітаризувати ОРДЛО до березня 2021 року, просто неможливо.
Окремо варто зупинитися і на реакції окупантів на ініціативи української сторони.
Так, наприклад, Російська Федерація фактично поставила хрест на озвученому «Плані спільних кроків» – у Москві зазначили, що демілітаризація і передача проблемної ділянки російсько-українського кордону, є порушенням Мінських домовленостей. Тобто, цей План взагалі не буде виноситися на порядок денний і розглядатися Тристоронньою контактною групою.
Додам, що попри все бажання української сторони і заяв про те, що Україна буде наполягати на проведення зустрічі в нормандському форматі, Росія поставила весь переговорний процес фактично «на паузу». Причому Київ сам дозволяє РФ маніпулювати подібними термінами чи посиланням на Мінські домовленості – маю на увазі, спочатку виконання безпекового компоненту, а вже потім проведення виборів.
Декілька слів щодо імовірного проведення виборів в ОРДЛО навесні 2021-го року.
Пункти Мінських домовленостей щодо проведення виборів на тимчасово окупованих територіях, навіть за наявності російського окупаційного корпусу, є фактично дипломатичною пасткою для самого Кремля. В угодах чітко зазначено, що вибори в ОРДЛО відбуваються за участі Спеціальної моніторингової місії (СММ) ОБСЄ. Тобто, місія виступає не лише стороною, яка спостерігає за проведенням виборів, а в першу чергу, є гарантом їхньої демократичності і прозорості. Фактично СММ озвучує свої висновки щодо визнання легетимними виборів та їхніх результатів – вони мають відповідати 15 принципам ОБСЄ, так званому Копенгагенському документу від 29 червня 1990 року. Якщо хоча б один з цих принципів буде порушений, вибори будуть визнані нелегітимними.
І другий момент. ОБСЄ – це колективна відповідальність, до її складу входять понад 60 країн, а рішення ухвалюються колегіально. Якщо хоча б дві країни заявлять про те, що вибори недійсні, вони будуть визнані такими, що не відбулися. А це фактично поставить хрест на Мінських домовленостях.
В цьому контексті, українська сторона має заявляти про безпекові питання і проведення виборів, а підвищувати суб’єктність ОБСЄ. Київ має вимагати від СММ ОБСЄ надати висновки, чи можливо в принципі провести вибори в ОРДЛО. В такому разі Організація несе персональну юридичну і фізичну відповідальність за безпековий компонент проведення виборів і вирішує чи можна визнати їхні результати.
Якщо ОБСЄ заявить про неможливість проведення виборів, тоді Україні не варто навіть наполягати на зміні покроковості виконання Мінських домовленостей. У такому разі, політична відповідальність за неможливість провести вибори буде перекладена з української сторони, безпосередньо «на плечі» наших західних партнерів. Ось це і мало би стати головним акцентом сьогоднішньої роботи українських дипломатів і ТКГ.
Наступний пункт «Плану спільних кроків» передбачає створення Вільної економічної зони (ВЕЗ) для реалізації особливого порядку місцевого самоврядування в ОРДЛО. Про що свідчить ця ініціатива і наскільки вона взагалі потрібна?
Ідея створення Вільної економічної зони на окупованих територіях, нівелює попередню заяву наших урядовців про те, що вона спочатку ВЕЗ буде створена в підконтрольних районах Донецької і Луганської областей для відновлення їхнього економічного потенціалу. Натомість, ми бачимо, що в озвученому Кравчуком Плані, основний акцент робиться саме на окупованих територіях. Це демонструє розбіжність в оцінках і заявах представників української делегації – міністра з питань реінтеграції ТОТ Олексія Рєзнікова і самого Леоніда Кравчука.
Крім того, озвучений першим президентом План, не встановлює чітких географічних кордонів регіону під назвою «Донбас». Таким чином, Донбасом можна вважати як райони Дніпропетровської області з їхніми вугільними копалинами, так і окремі промислові райони Ростовської області РФ.
У цьому контексті невипадкові заяви Леоніда Кравчука про можливість запровадження в ОРДЛО вільних економічних зон. Один з пунктів передбачає спрощений характер митного оформлення товарів і товарообігу між прикордонними країнами. Очевидно, що маються на увазі не країни Європи, а скоріш за все, саме Російська Федерація. Леонід Кравчук регулярно озвучує контраверсійні речі, які мають «подвійне дно». Лобіюючи ідею вільних економічних зон, він не уточнює, що мається на увазі саме спрощений характер переміщення товарів, і податкові та митні преференції для тимчасово окупованих територій.
План також передбачає остаточне взаємне звільнення утримуваних осіб за принципом «всіх на всіх», що має відбутися не пізніше 15 грудня 2020 року. Наскільки реально провести такий обмін з огляду на небажання агресора втілювати таку формулу на практиці?
Знову ж таки, тут виникають питання до Леоніда Кравчука і його заяв. Згідно з нормандськими домовленостями, обмін полоненими має відбуватися за формулою «усіх верифікованих на усіх верифікованих». Будь-які інакші формули є відходом від Мінських домовленостей. Тобто, або Кравчук робить заяви, які не відповідають нормандським домовленостям, або це знову розбіжності у позиціях представників української сторони переговорної групи.
Що стосується самих можливостей проведення обміну то на мою думку, Україна має наполягати саме на формулі «всіх на всіх». Вона передбачає обмін полоненими не лише з самопроголошеними «Л/ДНР», а й з громадянами, які утримуються у в’язницях анексованого Криму і на території РФ. Якщо Київ відвоює формулу «всіх на всіх» і буде грати на підвищення суб’єктності міжнародних організацій, передусім Міжнародного комітету Червоного Хреста в аспекті верифікації і перевірки умов утримання полонених, тоді українська сторона зможе апелювати до міжнародних партнерів щодо невідповідності дій РФ у виконанні Мінських домовленостей. Я маю на увазі, що не Україна має верифіковувати списки безпосередньо з «Л/ДНР», а Червоний Хрест, як організація-посередник, якій довіряють обидві сторони конфлікту. Адже якщо ми вийдемо на прямі контакти з «Л/ДНР» і узгодимо списки на обмін, то фактично почнемо грати за московським сценарієм, підвищуючи суб’єктність псевдореспублік і перетворюючи збройну російську агресію на суто внутрішньоукраїнський конфлікт»
Варто зауважити, що останнім часом у ЗМІ з’являються думки експертіві представників самої делегації про те, що Кремлю дедалі важче фінансувати війну та «Л/ДНР», тому Росія намагається форсувати реінтеграцію ОРДЛО сумнівними планами й ініціативами. Утім я б не був таким оптимістом. Російська присутність на окупованих територіях, окрім військової та політичної, має також і економічну складову. За 5 років окупації, лише в розбудову економічного сектору самопроголошених «республік», Росія інвестувала близько $10 мільярдів. Колишній радник Путіна Андрєй Ілларіонов підтвердив ці цифри.
10 мільярдів доларів – досить вагома цифра навіть для Російської Федерації, щоб вона безкоштовно віддавала Україні ці території зі вже частково відновленим економічним потенціалом. Передусім, я маю на увазі вуглевидобувну галузь. Інформація про те, що всі шахти в ОРДЛО пограбовані і затоплені, не відповідають дійсності. За ці роки окупанти збудували на окупованих територіях кілька водовідливних комплексів, зафіксовані капітальні вкладення у важку металургію та вугільну галузь. Тобто, Росія ОРДЛО просто так Україні вже не «подарує».
І ще один момент. Міністр реінтеграції Олексій Резніков заявив, що за «Планом спільних дій», Росія зобов’язана скасувати низку указів Владіміра Путіна, зокрема щодо спрощеної процедури видачі російських паспортів і визнання автомобільних номерів «Л/ДНР». Ця заява викликала легку іронію в Росії, адже вона уже видала близько 400 тисяч своїх паспортів жителям ОРДЛО і не збирається вилучати їх чи припиняти паспортизацію.
Усі ці фактори свідчать про те, що Росія ніколи не погодиться на повну втрату контролю за цими окупованими територіями, як форпосту свого впливу на всю Україну. Які б варіанти реінтеграції не пропонував Київ, Москва завжди буде розглядати ці території частиною РФ. Якщо не безпосередньо де-факто і де-юре, то хоча б в аспекті впливу на зовнішньополітичну діяльність центрального уряду України.
Крім того, навіть за умови встановлення перемир’я, припинення бойових дій та виведення російських окупаційних військ з ОРДЛО, війна між Україною і Росією, не закінчиться. Державний суверенітет не може бути частковим і не може обмежуватися лише відновленням контролю Києва над окремими районами Луганської і Донецької областей. Не слід забувати і про повернення Україні незаконного анексованого Криму. Позиція РФ щодо цього питання досить жорстка – Москва категорично відмовляється обговорювати деокупацію півострова.
Тож якщо Україна погодиться на такий сценарій, тоді Києву доведеться визнати, що стан війни з РФ є перманентним і незавершеним. І не заявляти про те, що після врегулювання ситуації на Сході України, війна з агресором повністю завершилася.
Автор: Дмитро Снєгирьов, історик, співголова Громадської ініціативи "Права Справа", спеціально для Politeka