Чому грузини пробачили російське «примушення до миру»

Однак досвід показує, що час згладжує навіть найгостріші кути. Особливо, коли той же народ розчаровується в діях своєї влади, а обіцянки реформаторів про європейське життя на їхніх очах розбиваються дощенту. Чи можна від ненависті перейти до любові та чергової дружби з Москвою та чи варто українській владі уже зараз звернути увагу на грузинський постконфліктний досвід, Politeka спробувала дізнатись безпосередньо у Грузії.

Дві столиці однієї країни

Від Києва до Кутаїсі 2,5 години летіти. У 2012 році місто стало другою столицею Грузії. Сюди переїхав уряд і парламент. Ключова ідея, за словами ініціаторів «великого переселення», полягала в децентралізації – розмісти органи влади в різних містах, розвиваючи тим самим віддалені регіони країни.

Одразу ж на виході з невеличкого місцевого аеропорту до нас підбігає кілька таксистів. Усі – чоловіки, одягнені здебільшого в чорні шкіряні куртки.

– Агов, красуня, сідай-но, завезу, куди треба, – наполегливо пропонує свої послуги таксист років 50.

Знаючи, що у Грузії  таксисти не проти підзаробити на туристах, впевнено пропонуємо оптимальну ціну – 4 ларі.

– Ну, хто ж буде за 4 ларі їхати. 10 – зовсім інша розмова, – намагається нас переконати.

Після десятихвилинних торгів, водій все-таки погоджується на першопочаткову пропозицію. Дізнаємось, що звати таксиста Міхо. Раніше працював правоохоронцем, але потрапив під «реформу» – його як і тисячі інших силовиків люстрували – звільнили з органів.

Реформа грузинської поліції 2004-2005 років стала своєрідною візитною карткою Грузії та особистим досягненням Саакашвілі.

У 2004 році, одразу ж після перемоги Саакашвілі на президентських виборах, нова влада звільнила керівників всіх силових структур Грузії.

– Чому вас звільнили з поліції?

– А хто їх знає? Прийшли ці реформатори і почали розбірки свої робити. І ось такі, як я, їм не підійшли. Вони нас і погнали. Ніхто не з’ясовував правди. Просто брали – і всіх однією лопатою гребли.

– А нинішню владу любить? Адже вона з Росією товаришує.

– Та всі вони однакові, теж крадуть, немає порядку – як і у вас в Україні. А яка різниця з ким товаришувати – влада обіцяла краще життя, нічого кращого ми в підсумку не отримали.

Міхо різко повертає кермо, свідомо порушуючи правила дорожнього руху, запалює цигарку.

– На наших дорогах, як і в житті, – головне вчасно вирулити. А як це зробиш, відповідно до закону чи ні, не важливо. Ми ж грузини, нам усе можна.

Після невеликої паузи, Міхо розповів, що нещодавно у Грузії все вирішували злодії в законі. Нині ж, упевнений він, люди ностальгують за тими часами.

«Міша вигнав усіх злодіїв у законі – справжніх мужиків. У Грузії ми поважаємо людей, які правду кажуть. Я ось міг прийти до злодія в законі і сказати – розберіться, хто правий, хто винен. І вони вирішували будь-яке питання. Дуже грамотні люди. Нині в мене теж є постійний зв’язок із ними – телефоном всі питання вирішують. А поліція питань не вирішує. У них свої закони”.

В Україні зараз так само, як у Грузії було в 90-х – суцільний бардак, корупція, кожен робить що хоче. Вам би теж не завадило побільше розумних людей, аби лад навели.

Війна війною, а заробляти хочеться всім

Від Кутаїси до Тбілісі понад 200 кілометрів їзди автобаном, який розпочали будувати ще за часів президентства Саакашвілі. Кожні півгодини з Кутаїсі вирушає маршрутка до Тбілісі. Попередньо зателефонувавши, тебе можуть навіть забрати з готелю – all  inclusive по-грузинськи коштуватиме 10 лари. Це фіксована ціна квитка.

«Агов, дівчата, чому такі сонні, ви ж у Грузії, тут не сплять! Тут – радіють життю», – так о шостій ранку біля центральних дверей готелю нас зустрічає невеликого росту водій маршрутки.

«Сідайте, дорогі, що хочете – вай-фай, вино, чача (сміється). Для дорогих гостей – чого душа забажає», – з такою пропозицією ми і вирушили в нашу тригодинну подорож до Тбілісі.

Наполовині шляху машина зупиняється поблизу невеличкого придорожнього кафе. На вигляд – звичайна сільська хата. Усі чоловіки виходять із машини і йдуть туди.

– Чому ми раптом зупинились? – запитуємо у водія.

– Ну, як чому? Поїсти  ж чоловікам треба.

Обідня перерва затягнулась на годину. Окрім споживання улюбленого шашлику та хачапурі по-аджарськи водій разом з іншими пасажирами не відмовляється від чарочки чачі (аналог української горілки).

– Не хвилюйся, “красавица”, довеземо, тепер ще швидше, – заспокоює нас Темо.

– Хіба ж у Грузії можна пити чачу за рулем? – запитуємо. – У вас же реформа, усе так жорстко з цим.

– Я – справжній грузин, а грузинам – усе можна. І це ж для здоров’я. У нас корупції немає на дорогах, але є друзі – завжди можна з хорошими людьми домовитися.

Викурюючи чергову цигарку, Темо розповідає, що свого часу воював в Абхазії.

«У нас теж була війна, як у вас зараз на Донбасі. У 93-му понад рік в окопах в Абхазії просидів, – згадує чоловік, – воював проти росіян. Ви ж знаєте, що Росію ніхто у світі не любить. Пів-Грузії забрала. А нинішня влада тепер із ними як із рідними братається. Хоча це можна пояснити. Тепер усі розуміють, що війна в Абхазії, як і в Україні, – це бізнес. На ній гроші заробили – і пішли. А люди залишилися біля розбитого корита. Ви питаєте про любов і ненависть. Що вам відповісти? Зараз-то війни немає, а краще жити не стало і ніхто з померлих уже не повернеться.

Так і в Україні буде, побачите. Усі, кому потрібно, своє відірвуть і про мир домовляться. Потім лише почуватиметесь, як і ми, – обдуреними і використаними. Таке воно життя».

Півтори години подорожі  гірською місцевістю і ми – в Тбілісі. У старій частині міста домовились про зустріч із Кахою – бізнесменом, який експортує до України системи опалення.

Призначає зустріч в одному з невеличких кафе – з доволі символічною назвою СРСР. Інтер’єр відповідає назві – всюди радянська символіка: прапори, книжки, бюсти Леніна і Сталіна, на вішаках – військові шинелі.

Каха замовляє вино. Одразу ж закурює – майже у всіх грузинських ресторанах немає окремих місць для курців.

«Україна подібна на Грузію. Ми, як усі пострадянські країни, дуже корумповані, – каже Каха. – Звикли так жити. Здивувався, коли ваш уряд запросив наших реформаторів робити реформи в Україні. Адже Україна – велика країна. Там так швидко систему не зламаєш. До того ж грузинський досвід не можна назвати виключно позитивним.

Команда Міші виконала дуже важливу роботу. На побутовому рівні вони знищили корупцію. Ніхто не бере хабарів – ні поліція, ні лікарі, ні чиновники. Але корупція на політичному рівні залишилася. І це нормально. Адже великі справи без хороших друзів не робляться. Корупція на вищому рівні є скрізь – і в Штатах, і в Німеччині. Лишень масштаби і наслідки різні».

Каха розповідає, що рівень довіри в суспільстві до команди Саакашвілі в перші роки його президентства був надзвичайно великим, однак під кінець другої каденції почались проблеми.

«Влада – це ж як наркотик – чим більше маєш, тим більше хочеться, – розповідає бізнесмен, – і в якийсь момент вже не розрізняєш своєї реальності від об’єктивного світу. Так і Міша з його командою – почали віджимати бізнес, називаючи це все «на добробут батьківщини». Такі «реформи» багатьом не сподобались. Тут ледь не в кожній родині є хтось, кого за ґрати запроторили, або бізнес забрали, або ще щось придумували – все в ім’я демократичних змін. Влада винна в тому, що суспільство почало потихеньку відходити від прозахідного курсу. Дуже дорого довелося заплатити за «американську мрію». Політикам потрібно було в якийсь момент сказати “стоп” своїй вседозволеності. Цього ніхто з команди Саакашвілі не зробив. І це була фатальна помилка – народ розчарувався і в Міші, і в ідеї західного раю. Так що дійсно, від великої любові до такої ж необмеженої ненависті потрібно всього лиш кілька кроків. Шкода, що ті, хто при владі, розуміють це, коли вже пізно».

На запитання, чи співпрацює він сьогодні з російськими партнерами по бізнесу, зважаючи, що не так давно Грузія воювала з Росією, Каха відповів, що «війна і бізнес – це взаємопов’язані речі».

«Війну з Росією ніхто не забув. Ми ніколи росіянам цього не пробачимо. Але війна війною, а їсти хочеться завжди. Якщо тобі не пропонують альтернативу – ти береш те, що залишається. Зараз багато грузин співпрацюють із російськими бізнес-партнерами. І нікого це не бентежить. Ось побачите, – зазначає він, – якщо в Україні не відбудуться фундаментальні зміни, то вона може також як і Грузія знову зблизитись із Росією”.

Росіян можна не любити, навіть ненавидіти, але ж їм не обов’язково про це відверто говорити

Війну не забувають

Через годину до нас приєднується Тека. Раніше жінка працювала в Міністерстві у справах вимушених переселенців з окупованих територій. Нині – в туристичному секторі. Тека – переселенка зі Цхінвалі, столиці окупованої частини Грузії Південної Осетії. У 2008 році разом зі своєю донькою втікала з-під обстрілів із зони бойових дій. Відтоді живе у Тбілісі.

«В Осетії давно тривали заворушення. Після першого оголошення нею незалежності (1990 року, – ред.) грузинські сили почали повномасштабну війну, – розповідає Тека. – Закінчилася вона в 1992 році за сприяння Росії. Тоді Південна Осетія залишилася в межах Грузії, але отримала широку автономію. Північна опинилася під повним контролем Москви. Постійно були провокації з її боку. Але ніхто не йшов війною. 2008 року Саакашвілі розпочав ракетну і артилерійську атаку на Цхінвалі. Росіяни відповіли. За п’ять днів війни загинуло понад 300 людей.

Тисячі людей стали вимушеними переселенцями. У Грузії є кілька компактних місць проживання переселенців. Найбільше з них – поблизу Тбілісі. Є таке поселення в Горі – місті, яке межує з Південною Осетією.

Люди пам’ятають, що росіяни почали цю війну. Але минули роки. Більшість адаптувалися до нових умов. Це природній процес – ти не можеш жити в постійному напружені. Не витримаєш просто».

– Ви відчуваєте сьогодні ненависть до росіян?

– Простих людей уже не звинувачую. Усі розуміють, що війна – це справа рук політиків – при чому, політиків по обидві боки барикад.

Романія Горбач