Олександр Антонюк про вибори президента та неочікуваних кандидатів
Порошенко та Тимошенко на виборах
Коли говорять про рейтинги тих чи інших політиків, беруть за основу винятково медійну складову, тобто наскільки людина є впізнаваною. Якщо ми говоримо про зовнішні аспекти, є рейтинг та антирейтинг. Іноді соціологічні служби подають під виглядом рейтингу впізнаваність кандидата.
Зокрема, було багато дискусій довкола Славка Вакарчука. Так, його знає практично вся країна, він практично не має негативу, можливо, за нього проголосують.
Але це був би чіткий сигнал того, що та чи інша електоральна група готова голосувати за нового кандидата, політика, який точно не приївся на різних ток-шоу. Враховуючи риторику Вакарчука, це ліберальний вектор.
У нас в електоральному полі починає формуватися запит на ліберальну ідеологію, риторику, передвиборчі пропозиції. Те, чого поки що в Україні немає. Проблема сьогоднішнього президента та майбутнього кандидата – вони апелюють у бік лівоцентристського електорального поля, оминаючи нову хвилю, яка в Україні сформована.
Подивімося на події 2014 року: волонтерський клас, перша добровольча хвиля – це люди, які орієнтуються передовсім на себе, тобто це ліберальні цінності, а не очікують, поки держава щось дасть. Це своєрідна рушійна сила. Якщо хтось із цих кандидатів почне перемикатися та перетягувати на себе цих людей, то в нього буде більше шансів. Найбільша боротьба триває за малозахищених.
Інші кандидати в президенти
У нас відсутні політичні партії, вони замінені політичними проектами. Дуже часто говорять про олігархічну систему. Це частково є правдою, бо в основному всі політичні проекти так чи інакше лобіюють, у парламенті та уряді є групи впливу. Відсутність внутрішнього соціального ліфту, заточеність постійно на лідерів. Але час бере своє, тому мусить бути внутрішня конкуренція, коли починає розвиватися питання не персоналій, а ідей.
У дискурсі виборів президента ми постійно говоримо про персоналії. Я дуже рідко чую, щоб обговорювали виклики, перед якими стоїть держава, способи й інструменти, щоб їх відбити, які в нас є перспективи, як їх просувати. Коли почнемо будувати з пазлів цієї риторики, цього суспільного запиту – тоді ми зможемо вибудовувати своєрідне технічне завдання, під яке вимальовується кандидат.
Із соціологічних опитувань випали низка цікавих, на моє переконання, політиків, зокрема Оксана Сироїд. Вона ще як політик не сформована, але обіймає одну з головних комунікаційних стартових посад, яка дозволила б починати якщо не переможну виборчу кампанію, то таку, яка почала б дещо впливати на загальну риторику і дискусію.
Заступник голови Верховної Ради відкриває двері будь-яких державних установ, міжнародних організацій, майданчиків, платформ, тобто вона може себе презентувати. Якщо комунікацію та інформаційну лінію буде правильно вибудувано з участю її команди, то позиції кращі, ніж у Андрія Садового. Це дещо повпливало б на результати виборів з огляду на те, що, можливо, люди ліберального спрямування прийшли б на дільниці та почали голосувати. Тоді завдяки підняттю явки на вибори всі результати почали б по-іншому грати щодо Тимошенко чи Порошенка.
Мер Львова Садовий
Садовий – політик високого штибу, який сидить на регіональному рівні. Він буде тягнути інтригу до кінця, практично до офіційного старту 2019 року. Вони спробують своїх декількох кандидатів відтестувати, зокрема Оксану Сироїд, бо медійна активність починає дещо збільшуватися.
Ще є Олег Березюк, але навряд, бо сама його природа в іншому – він зосереджений на роботі з фракцією. Певну екстравагантну роль може відігравати Єгор Соболєв. Він достатньо розкручений політик, у нього є певне сформоване амплуа – боротьба з корупцією. Тут він конкуруватиме з Добродомовим, хоча вони партнери, в них був непоганий тандем у комітеті, Шабуніним як людиною, яка значну частину електоральної уваги привертає до себе.
Як голова “Самопомочі” Садовий офіційно заявив, що фракція братиме участь у президентській кампанії, але не назвав кандидата.
Андрій Іванович може використати прийом неочікуваності й виставити не себе, а заступника голови Верховної Ради. Для “Самопомочі” це точно не програшний варіант. Він як політик розуміє, що шансів виграти в цих важковаговиків надзвичайно мало, враховуючи консерватизм нашого електорату. Це щоб не брати на себе програшну кампанію.
Якщо політик програє два чи три рази, зазвичай він рано чи пізно сходить на маргінес. Рідко хто піднімається. Для Юлії Володимирівни це теж певний виклик, бо це друга виборча президентська кампанія, де вона бере участь саме як кандидат. Якщо вона програє ці вибори, це означатиме, що її потенційний лідерський ресурс зменшується. Вона це розуміє. Їй треба об’єднуватися з іншими політичними фігурами.