Сергій Коротких про планомірну підготовку до війни та владу на підлозі

Про навчання «Захід-2017»

Так, Росія зміцнює свій військовий потенціал. Вона шукає собі союзників, вони проводять разом навчання. Цьому можна по-хорошому позаздрити, бо нічого подібного, таких масштабів і настільки серйозно, Україна не проводить.

Це можна взяти за приклад. Що потрібно ставитися до реформи армії не жартома, радісно демонструючи паради, а проводячи навчання, злагодження військ. Це посилює обороноздатність. Росія це робить, а ми цього не робимо. Із сумом на це дивлюся, а їм заздрю.

Про стан армії

У 2014 році армії як такої не було. Найголовніше – в армії не було піхоти. Була якась кількість техніки, яка використовувалася погано, бо був низький вишкіл. В Україні армію до 2014 року знищували. Армійці були знизу соціальних сходів, у них були найнижчі зарплати. Їх найменше любили жінки, зрештою. Відповідно, за рідкісним винятком, туди потрапляли люди з низькими соціальними очікуваннями, не треба чекати від них якихось геройських подвигів.

Проте у 2014 році я бачив купу прикладів героїзму простих ВСУшників. Навіть не окремих. Це було масово. Але цілковитий безлад у всьому, що стосувалося керівництва ВСУ. Добровольчі підрозділи – переважно це були романтики, які пішли захищати Батьківщину. Я вважаю, що вони зробили досить великий шмат роботи. Зараз політика це всіляко заперечує, але той же Маріуполь взяли добровольчі підрозділи. І втримали потім його добровольчі підрозділи. Їх почали створювати в Дніпрі, Харкові, вони утримали ці міста від анархії, яка спіткала Донбас. Вони стабілізували ситуацію і зберегли ці утворення в складі України.

Наскільки вони були успішними? Але й та сторона була не надто успішною. Там теж був безлад. А якщо брати, що змінилося до цього року – зовні змінилося багато. З’явилася якась нова техніка, форма стала гарнішою. Але три роки втрачено. Можна було займатися злагодженням, вишколом, нарощувати професіоналізм. Я цього, на жаль, не бачу. Як це міняти? Керівництво країни, замість того щоб займатися практичними змінами, любить підняти на прапор якісь уявні досягнення: їздимо до Євросоюзу без віз, форму нову купили, парад провели. Без усього цього можна було обійтися.

Підготовка до війни – це планомірна щоденна робота. А на паради у нас часу та старанності витрачають більше, ніж на цю справу.

Про дипломатію під час війни

Горе переможеному. Дипломатія працює лише в тому разі, якщо ти сильний. У те, що ми сильні, я не дуже вірю. Дипломатія, відповідно, у нас дуже слабенька. Вона жодних результатів не дає. Ми нібито уклали «мінське перемир’я», але це призводить до щоденних поранень і втрат на всій лінії фронту.

Найголовніше, що нашою дипломатією займається не українська держава, а інші країни. Нашою дипломатією займаються американці, німці, росіяни. А ми лише киваємо головою. Про що вони домовляються – на те ми і погоджуємося. Але при цьому подаємо це як своє сумнівне досягнення.

Про повернення Донбасу

Щоб повернути назад Донбас, потрібно спочатку зробити свою країну привабливою. А вона у нас для цього не дуже приваблива.

Може, станеться диво, гарант візьметься за свою совість, відмовиться від вирішення своїх комерційних питань і займеться порятунком країни. Можливо, тоді й не потрібні вибори. Але це утопічний варіант.

Потрібна зміна влади, зміна курсу в країні. Когось до себе приєднувати можна війною. Військово ми слабкі. Можна залучати тим, що у нас якась вигідна суспільна та економічна модель, але для цього її потрібно збудувати. У нас немає ні того, ні іншого, тому в те, що зараз ситуація зміниться, я особисто не вірю.

Про відповідальність армійців за вогонь у відповідь

На шістьох командирів підрозділів (може, більше; це те, про що знаю я) порушено кримінальні справи за те, що вони відкрили вогонь у той бік. Притому, що це був вогонь у відповідь на провокації з того боку, на стрілянину з того боку, назвемо це своїми іменами. Формулювання було таке: немає такого поняття, як «вогонь у відповідь», є режим припинення вогню, і ми це підписали, тому якщо ви відповіли – ми вас віддаємо під суд.

Безсумнівно, це є деморалізацією військових. Ті, хто прийшов до армії в 2014 році – повернулися в армію, прийшли добровольцями, були в армії, були успішними командирами, – якщо піднімете статистику, ви побачите, що дуже багато солдатів пішли з тієї причини, що вони хотіли щось змінювати, боротися за свою Батьківщину, а натомість зараз триває малювання галочок, що все красиво. Але реальної підготовки немає, і моральний дух падає. Ти намагаєшся щось робити, а тебе роблять крайнім: намагаються віддати під суд, посадити. Прикладів маса.

Військового треба любити, поважати, він повинен бути героєм, його повинні кликати на передачі, показувати в кіно, у нього має бути хороша форма і забезпечення. Найголовніше, що за нього повинен працювати весь механізм державної машини. Цього, на жаль, немає. Воєнних знову намагаються засунути подалі. Вони дають мало грошей у бюджет або взагалі їх не дають. Їх сприймають як тягар.

Тут не Греція і не Єгипет. Тут військових заколотів не було і не передбачається. Ті, хто прийшов, хотіли одного – Батьківщину захищати. У них не було політичних амбіцій і тим паче не було амбіцій правити країною.

Про те, що робити з Саакашвілі

Я з цікавістю спостерігаю за тим, що відбувається, і бачу, що влада в цій країні лежить на підлозі. Я не прихильник Саакашвілі, не піду за нього на мітинг, не буду за нього агітувати. Але для мене історія з Саакашвілі – лакмусовий папірець того, що відбувається в країні.

У країні відбувається страшне. Спецслужби не спрацювали так, як мали. Це свідчить про їхній цілковитий параліч і їхню зневіру в уряді. Уряд хотів би вирішити цю проблему, але не знаходить інструментарію.