З Батьківщиною в серці

Валерій Марченко – дисидент брежнєвської пори, патріот України.

Історія життя і трагедія Валерія Марченка викликає неабиякий інтерес багатьох людей, особливо молоді.

Народився Валерій 16 вересня 1947р., журналіст, перекладач, учитель. Після закінчення філологічного факультету Київського Університету ім. Т.Г.Шевченка працював в республіканській газеті «Літературна Україна» у відділі закордонних зв’язків. Опублікував понад сто статей у часописах та газетах СРСР. Три його публічні нариси були вилучені органами КДБ у друкарки і визначені, як «антирадянські документи». Валерія було заарештовано 25 червня 1975 року, його діяльність кваліфікована, як злочинна, а суд, суддя Зубець, виніс вирок – 6 років таборів суворого режиму, та 2 роки заслання.

У своїх статтях Валерій писав про жахливий стан української мови, літератури, культури та інші утискання українського народу. Настав час сказати, що справа, слідчі КДБ, О.Сурик, Ф.Похил, Селюк, була сфальшована, догоджуючи владі та керівництву за чергові звання та премії. Мабуть, ці люди і донині отримують персональні пенсії від держави. Як сказав Михайло Якутинський, член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих: «Цього може б не сталося, якби не стюардеса Київських Міжнародних Авіаліній Марина Первак, не виявила політичної пильності», не повідомила куди слід, як кажуть, «закохано настукала». Цю історію Валерій описав в оповіданні «Моя чарівна леді».

Удруге його осудили на 10 років суворих таборів і 5 років заслання. Це відбулося 13 березня 1984 року. Жорстоко покарали за правду про русифікацію українських шкіл.

Як же боялася влада української мови, літератури і «Кобзаря» Т.Г.Шевченка. Табори остаточно підірвали його здоров’я, у нього були хворі нирки, адже з дитинства він хворів на ниркову хворобу. Валерій Марченко був патріотом і розумом української нації зі славного інтелігентного українського роду: дід – Михайло Марченко, професор історії, перший Ректор львівського університету, матір – Ніна Марченко-Смужаниця, вчителька української мови і літератури, згодом науковий працівник.

СІЗО, етапи, тюрми, політичні зони – все це сформували його, як безстрашного правдолюбця. Валерій –  національна гідність і розуміння того, що «в своїй хаті – своя правда і сила і воля». Його знали багато людей із багатьох країн Європи, Америки, навіть Японії. У засланні отримував підтримку від релігійних організацій та молодіжних груп. Особливо активними була молодь Італії, Франції, Німеччини, Голландії, йому співчували, підтримували, бажали здоров’я і перемоги в своїх справах і прагненнях правди.

Особлива сторінка – листування Валерія зі студенткою Сандрою Фапп’яно з Італії. Раджу молоді, студентам прочитати ці листування, а також книжку: «Я не маю ні дому, ні вулиці», яка вийшла в Гамбурзі в перекладі німецькою мовою про життя і творчість Валерія. Ця книга достойна була б «Нобелівської премії».

Листування з Сандрою має фантастичну силу і енергію про єднання людських душ. Вони говорять нам про чисті почуття, щиру любов, але вони так ніколи не змогли зустрітися.

Листи Сандри – це документ життя, щирі, ніжні до українського, до Патріота України. І нехай те, що трапилося з Валерієм – ніколи і ні з ким не повторюється. Варто прислухатися до думки Михайла Якубівського, щоб на фасаді Київського Університету ім. Т.Г.Шевченка, де навчався Валерій, було встановлено його бюст. Вірю, що настане той час, коли Марченко Валерій і його життєвий шлях служитимуть прикладом утворення справжньої, незалежної, багатої, щасливої України і всіх українців.

Любіть Україну!
Слава Україні!

Павло Ільюша, журналіст