Що відбувається, коли ситуація доходить до абсурду
Не вдаючись у деталі, загальна ситуація з ромами – це насамперед тотальне потурання і втрата контролю за ситуацією з боку поліції та інших правоохоронних органів.
Працювати потрібно і з ромами, і з радикалами.
Відносини між суспільством і ромами завжди були непростими, Україна тут іще доволі тиха гавань порівняно з деякими сусідами. Для цього в поліції є спеціальні департаменти і навчений персонал.
Бо коли одні, наприклад, розбивають табір просто в історичному центрі столиці, як це було на Лисій горі в Києві, й поліція взагалі ніяк не реагує на звернення та скарги киян і туристів із приводу очевидного порушення громадського порядку і ситуація врешті-решт доходить до абсурду, тоді на сцену виходять ультрарадикали, які “здатні навести лад”, і “вирішують проблему” так або інакше, якщо держава самоусунулася.
Випадок у Львові дикий. Дикий уже хоча б із тих причин, що, по-перше, роми жили тихо, нікому не заважали, убитий 24-річний хлопець підробляв збором металобрухту, а мешканці табору батрачили у місцевих селян на зборі врожаю та інших сільськогосподарських роботах, а по-друге – на них натравили неповнолітніх ідіотів, з якими вочевидь заздалегідь психологічно попрацювали, домігшись відсутності елементарних гальм.
Набридло аж до чортиків найбільше саме те, що державні інституції практично не працюють на попередження подібних суспільних конфліктів. Робота найчастіше починається лише тоді, коли вже сталося непоправне.
Розпалювання міжнаціональної ворожнечі відбувається не лише щодо ромів, а й щодо українців, про що говорять деякі останні події в тому-таки Маріуполі. Над цим процесом наполегливо працюють спеціально навчені люди, й якщо їм не протидіяти, то ми отримаємо вогненне пекло, в якому вже неможливо буде розібрати, хто має рацію, хто винен і хто яку мету має.
Від народження до смерті з валізами замість голівІ навіть тут держава жує соплі, а її інститути метушаться в єдиному прагненні не вирішувати проблеми, а спихнути їх із себе по-максимуму на когось.
І ось зараз не покидає відчуття, що говориш, щось вимагаєш, а у відповідь лише якесь невиразне бурмотіння, шелест паперів і шум вітру.
Олексій Нестеренко, блогер