Іловайськ ми пам’ятаємо

29 серпня 2014 року мені зателефонувала мерзенна тварюка на прізвище Дзигавбродський. Він буквально захлинався від захвату, бився, як ексгібіціоніст в оргазмі: ваші там дохнуть!

Він телефонував мені по домашньому телефону. Всі мої дані, що були в податковій та міліції на той момент, були викладені в Мережу, оскільки бази виявилися в руках сепарів, і він не втримався.

Я, прямо, уявив собі, як він смикає себе за кінчик, і слина звисає липкою ниткою з нижньої губи, а на розчервонілих щоках палають розсипи прищів.

– Там ваші дохнуть, – кричав він, повискуючи. – Чуєш? Усе! Кінець! Ми скоро будемо в Дніпрі!

Поруч зі мною були дружина і донька. Я, мабуть, сильно змінився в обличчі від ненависті, тому що дружина зробила крок до мене, придивляючись, від чого мене так перекорчило.

– Хер тобі! – плюнув я в слухавку, і дав відбій.

Я ще не знав тоді, що російські війська вступили в бій на боці сепаратистів, і що замість придушення локального заколоту, організованого російськими диверсантами за підтримки місцевих колаборантів, ми маємо справу з інтервенцією і широкомасштабним вторгненням військ РФ. Після окупації і анексії Криму, Стрілковський рейду і захоплення Донецька, це було 3 відкритим ворожим актом по відношенню до України.

На той момент проросійські сили були близькі до повної поразки, буквально пара тижнів відділяла їх від зачистки. І Росія вдарила не криючись. В принципі, її опосередкована участь в заколоті ні у кого не викликала сумнівів, вже був збитий малайзійський Боїнг, потоком йшли добровольці, зброя, рясно розквітала інформаційна війна.

Але Іловайськ …

Це окрема історія.

Я не буду обговорювати військові помилки з нашого боку, скажуть без мене. Вони були.

Я хочу сказати про «зелений коридор». Про стрільбу прямою наводкою. Про квінтесенцію братерства. Про добросусідство. Про небувалий героїзм і таке ж боягузтво. Про померлих, про тих, які втекли і врятувалися в той день.

І ще про те, що, якщо влада нічого соромитися, то їй нема чого приховувати.

Хочу сказати, що не дивлячись на Іловайськ і Дебалу, ми вистояли, і хер їм Дніпро або Київ.

І, хто ще не зрозумів, війна буде затяжною, в цьому суть цієї війни, щоб у нас боліло. Їм не потрібна інтервенція, їм складно буде окупувати великі території. Їх розрахунок на п’яту колону, на гнійну рану у нас в підчерев’ї. Вони розраховують на нашу роз’єднаність, на нашу втому, на наших дзиговбродських, роджерсів, вершиніних та іншу нечисть.

На те, що ми забудемо наших розстріляних в Іловайську. Що для більшості Дебальцеве – це х*й знає де і навіщо воно нам? На те, що поїзди і автобуси ходять в Москву і Орел. На те, що наша вата – це реальні брати і сестри їх вати. І про газ вони пам’ятають. І про багато іншого. Гачків, на яких ми висимо, хоч греблю гати.

У сусідів великий досвід робити довгограючі капості, але ми теж вчимося.

Це, звичайно ж, гібридна війна і ми придушуємо сепаратистський заколот, що супроводжується обмеженою інтервенцією. Нам не до Криму поки.

Але Іловайськ ми пам’ятаємо.

Мої друзі виходили з Іловайська. Вийшли не всі. І я не здогадуюся, я ЗНАЮ, хто стріляв.

– Там ваші дохнуть!

Там, дійсно, вмирали наші.

А вбивали їх чужі, яких ми ще недавно вважали своїми. Земляками, сусідами…

Сумний день. Важкий.

Пам’ятайте. Нічого не закінчилося. Навіть якщо ви не хочете слухати новини і читати стрічку – війна триває поруч. Вона у нас за дверима.

Вона просто вичікує слушного моменту, щоб знову вдарити в спину.

Ян Валетов, письменник