Саакашвілі: ефект метелика

Все-таки у членів креативної команди Петра Олексійовича присутня незнищенна схильність до фаталізму. Їм явно хочеться прискорити настання чогось апокаліптичного, щоб в бойових умовах перевірити власні навички бігу з перешкодами на коротку дистанцію. І дуже специфічний технологічний смак теж є.

Гасити маленьке, ледве тліюче політичне вогнище по брендом «М.Н.Саакашвілі» тоннами добірного авіаційного бензину, який виливається злодійкуватими брандспойтами Міграційної служби, прокуратури і похмурим АП – ідеальне шоу. Витончено і ду-уже продумано. Як я зрозумів, завдання саме в тому і полягає – створити якомога більше кризових осередків і власними руками обрушити Систему?

Втім, на перший погляд, все бездоганно. Подія трапилася в самий розпал ледачого літнього сезону, коли в руках безрозмірні келихи охолодженого ігристого. На тлі повторно наростаючого російсько-американського конфлікту. Після того, як з гри «сміттєвим гамбітом» був вибитий потенційно потужний партнер Саакашвілі – Андрій Садовий. Саме вигнання не так навіть конкурента, скільки найбільш яскравого шоумена, здатного прикро принизити і викрити, символізує перехід команди Петра Олексійовича на стан облоги. Світ відтепер ділиться на тих, кого ми купуємо і робимо слухняними, і тих, кого викидаємо з гри. Нічого нового.

До виборів – про які взагалі не хочеться думати – часу валом. А хлопці, якщо хто ще не зрозумів, вміють перемикати увагу. Майже кожне найвище рішення – це помилка, гучний скандал, цегла, вибита з-під самої основи і без того тендітної конструкції президентської влади. Але Петро Олексійович дійсно грає в… супер-шахи. І якщо буде знайдено рішення «проблеми Тимошенко», то Петро Олексійович, як йому здається, виконає завдання мінімум. Побудова безконкурентного середовища, де «хто, як не він».

З Юлією Володимирівною, звичайно, важче – вона помудрішала і зуміє гарантувати різним групам їх забаганки. Але все-таки «рішення по Міхо» – це безумовний крах особистої репутації. Петро Олексійович власноруч убив реформаторську команду і повернув країну в минуле, де репресія – єдиний інструмент влади. Але ж вирішити все можна було зовсім по-іншому. Внутрішнє перезавантаження. Злам старої команди і формування нової, в якій Саакашвілі стає одним з фронтменів. Не Гройсман, Луценко або Яценюк з Турчиновим. Різко знижуємо тіньові апетити своїх. І дострочка.

Це була б феєрична гра. А зараз? Саакашвілі, зрозуміло, не є «проектом АП». Тому що відтепер будь-яка його гра передбачає тільки один фінал – знесення команди самого Петра Олексійовича. Чому? А тому що ПО – ключова «зірка» незавершеної революції. Решта – просто «хлопчики на подачі м’яча». Питання, проте, залишається: чому все робиться настільки прямолінійно? Легендування «вигнання» можна було придумати більш ефектне? А медійно все це заздалегідь покрутити?

Михайло Подоляк, політтехнолог