Голда М і нинішні київські

Сьогодні її черговий день народження. Який для нас, спантеличених черговим провалом «революційної модернізації» і шокованих саранівською суттю «печерських правителів», взагалі-то, не настільки значущий. Ну якийсь там Ізраїль і якийсь там єврейський прем’єр-міністр…

Нам, явним і прихованим антисемітам, що завжди точно знають тих, хто заважає нам «чисту воду з крану пити», яке діло? А даремно! Чому Голда? А тому що вона точно так само, як наші нинішні «вождюшечкі», дихала київським повітрям. А потім, подолавши кілометри сумнівів і тонни ненависті, створила суперефективний державний проект. Людино-орієнтований і багато в чому справедливий. Не розмінявши його ні на які особисті панамські офшори. Значить, в нашому повітрі, все-таки є щось, що дозволяє виростати титанам.

Прожити в кімнатці на вулиці Басейній, часто впроголодь і після цього, домігшись нереального статусу, не жерти держресурси, захлинаючись у власній жадібності – це і є справжній лідерський дух. Те, що творить історію і робить тебе символом. Дехто з нас – в далекому вже 2014 – щиро вважав, що ми теж зможемо отримати такий Символ. Коли не особиста жратва на першому плані і не кумівська вертикаль в держуправлінні, але проект «Україна»…

Меїр – це ж навіть не еталон для порівняння успішності-неуспішності держменеджерів. Це, скоріше, історія класичного подолання. Коли з двох убивчих рішень ти зможеш вибрати саме нестерпне, але саме те, що дасть тобі в результаті велику перевагу. Меїр, на мій погляд, рідкісний приклад того, яким повинен бути лідер в момент, коли держава тільки народжується, а її громадяни більше схожі на дітей, які бояться навіть подуву вітру.

Адже діти хочуть швидких і чарівних рішень. Хочуть сидіти в пісочницях, і щоб мама вчасно покликала смачно поїсти, а потім повезла до шаленого моря. Втім, Ізраїль – ще не створений – вже був в серцях. Століттями. Вистражданий. Недитячий. Потрібна була лише сувора Голда. Яка по-справжньому любить і тому може дозволити собі не плакати, не боятися, робити непопулярне. Як там у неї це звучало: «Не знаю, чого хоче мій народ, але знаю, що йому потрібно»…

Нам, на жаль, поки не щастить. Нам набагато гірше. Ми дійсно дуже юні і дійсно віримо в «месій на блакитних вертольотах». Нам просто дещо впало свого часу без страждань. А зараз, коли нас змушують вистраждати державність, виявилося, що у нас немає лідерів. Тих, які за велику ідею. У нас повно «дрібних хітрованів», які за кишеню, вважаючи, що це круто…

Парадокс в тому, що Меїр зовсім не думала про підручники історії. Вона вважала, що місія – це не розводки, арбітраж олігархів, але право нації на повагу. Право на потужний голос, коли кругом стоїть традиційне виття жадібних шакальчиків. Проект явно успішний. Незважаючи на нескінченні труднощі… Ми, на жаль, все ще різні. Чекаємо і віримо. Вони брали і робили. Може, пора читати чужі підручники?

Михайло Подоляк, політтехнолог