А сьогодні йтиме дощ. Весь день. І всю ніч. І потім знову весь день. Таксист, який мене везтиме до готелю, ні слова не чув поки про протести на Майдані. Та й протестів поки немає. Поки просто збираються журналісти, політики, студенти…
Я забронювала номер в жахливому, дорогому і поганому готелі “Козацький”. І бігатиму туди всю ніч заряджати айфон.
На трибуні будуть усі свої. Ті, з ким знайома сто років. На площі – молодь із рюкзаками, стрічками, чаєм і кавою в паперових стаканчиках.
Вранці спробують розставити турнікети. З’являться двірники, підтягнуться міліціянти. Частину турнікетів повалять на асфальт…
Ще ніхто і нічого не знав. Ще ніхто не був побитий. Ще ніхто не загинув. І мало хто припускав, що зовсім скоро життя кожного з нас дуже круто зміниться…
Для мене сьогодні не свято. Свято – це радість і гарний настрій.
Для мене – це пам’ять. Водорозділ. Після якого ми всі стали іншими. Краще. Напорістіше. Правильніше. Щиріше.
Пам’ятатиму. Завжди.
І так, ми все тоді зробили правильно.
