Навіщо росіянам ламати березу в полі?

Осяяння.

Мені здається, я саме зараз зрозумів психологію росіян. Навіщо вони лізуть до сусідів, чому з незрозумілим варварським завзяттям усе руйнують. Справа в культурі і традиціях. Як не дивно звучать ці слова в цьому контексті.

Ті, кому за сорок (та, мабуть, і кому за тридцять) чудово пам’ятають народну пісню “Во поле береза ​​стояла”. Вчили на уроках музики тотально, але ніхто навіть не спробував вдуматися у примітивний текст. А дарма. У ній – відповідь. Текст примітивний, суцільні повторення і традиційні люлі-люлі.

Отже, перший куплет: “Во поле береза стояла”. Нічого особливого, художня цінність сумнівна, але багато народів пройшли через цей культурний пласт – що бачу, те й співаю. Так що нехай.

Жесть починається із другого куплета. Який висновок робить автор народного хіта, котрий побачив березу? Він співає: “Некому березу заламати”. Ось це з точки зору іншої культури нез’ясовно! Росте дерево в полі, шелест листя, тінь, які ще асоціації? У автора прості – ех, бл.., нікому заламати!

Ось що турбує російську людину. Чому ніхто не зламав дерево досі? Це проблема. Ось воно – вічне російське питання! І відповідь теж у межах логіки. Бо нікому. Усе просто.

Третій куплет слугує логічним завершенням всієї цієї народної творчої концепції та ставить жирну крапку в пісні. Я піду, погуляю і березу заламаю. Ну, має ж хтось, правильно? Хто, як не я? Ні слова про холодну зиму і гостру потребу у дровах. Жодного натяку на необхідність пустити ділову деревину на нехитрий сільський стартап на кшталт голоблі для бою на середній дистанції з сусідом.

Ці ланки в ланцюжку зайві. Стоїть дерево. Зламати нікому. Отже, я заламаю. Просто і без рефлексій.

Тепер я нагадаю, що пісня вважається народною, її любить населення, це частина культурної спадщини. І два питання. Перше – які перспективи розвитку економіки, культури і суспільних відносин у країні з таким культурним кодом?

Другий – що робити сусідам цієї держави, з якими вона хоче дружити, аж до об’єднання?