Больові точки: ОРДЛО — це назавжди?

Рожеве скло єврооптимістів, які сподіваються, що ось Україна увійде до євроспільноти, у нас почне зростати рівень життя. Тоді гранично прагматичний Донбас сам до нас потягнеться, і почнеться реальна реінтеграція.

Чорне скло ультрапатріотів, які мріють вигнати рашистську сволоту з Донбасу за держкордон, здійняти там українські прапори на кожному будинку і видати нарешті циркуляр, якою мовою слід розмовляти й думати.

Оскільки скел тверезості поки не винайшли, доводиться озброюватися мікроскопом і лабораторним склом. І тоді відразу стають очевидними три принципових моменти, які більшість розмірковувачів про реінтеграцію Донбасу тупо, але вперто намагаються не помічати.

Перше: між нами пролягла кров. Велика кров. Супроводжувана знущаннями, насильством, тортурами та іншими звірствами. З обох боків. Адже війна витягує з людей не лише героїчні якості та приваблює не лише кристальних патріотів, а й будь-яких збочених виродків. Сталося те, що дійсно «не забути й не пробачити».

Носії ненависті і помсти, які втратили рідних і близьких, з обох боків обчислюються десятками тисяч. Через це не переступити жодними «мінськими договорняками» і жодними місцевими виборами під контролем половинчастого ОБСЄ.

Друге. В України відсутні не лише публічна, але й неафішована поетапна стратегія заспокоєння Донбасу. Відповідно, практично все, що робить у цій сфері наша влада, лише погіршує і без того катастрофічну ситуацію. Це стосується і безглуздості із пропускним режимом, і незрозумілості з виплатою пенсій, і абсурду з економічною блокадою, яку спочатку заперечували, а потім підтримали.

Єдине, що розуміє наша влада: відновлення Донбасу – це «жирна смачна» тема, але навіть як грамотно її «розпиляти», вона не має чіткого уявлення.

Третє. Росія вже міцно осіла на Донбасі. Військовий аспект цього обґрунтування зрозумілий навіть гуманітаріям-вегетаріанцям. Культурно-ідеологічний теж, до того ж промивку мізків там організовано високопрофесійно й ефективно (Мінстець навіть поруч не ночував). Але куди страшніше фактично цілковите включення Донбасу в економіку Росії. І це вже не варіант Придністров’я, де продукція Тирасполя офіційно йде через Кишинів, залишаючи там податки.

Навіть вивівши війська і припинивши постачання зброї та боєприпасів, навіть повернувши держкордон, недоімперія залишиться там економічно, тримаючи кістляву рублеву руку не на пульсі, а на горлі українського регіону. У цьому і є суть нав’язуваного нам «особливого статусу Донбасу».

З урахуванням цих трьох ключових аспектів, можна позначити і принципи стратегії:

1. Донбас був, є і залишається українським. Жодних юридичних відсікань регіону, перш за все, шляхом «особливого статусу». Жодних відмов від нього у вигляді загальнонародних референдумів та іншого. «Наш, не відмовимося, борімося всіма можливими способами» – дискусію закінчено, сушіть весла і міняйте памперси. Але й утримувати неконтрольований регіон Україна не повинна.

2. Має бути «тривала гра», розрахована на двадцять-тридцять років, за які покинуть тлінний світ тамтешні «непримиренні месники». Тамтешні не тому, що наші якісь адекватніші, просто в наших є й інші актуальні точки докладання активності, окрім Донбасу. І так – Кремль руками ПВК Вагнера продемонстрував, що може проріджувати поголів’я «особливо буйних» колаборантів, але це не змінює стратегічних термінів.

3. Ініціатива щодо умиротворення Донбасу переходить до рук громадянського суспільства, бо центральна влада продемонструвала не просто імпотенцію, а імпотенцію збочену і підступну.

4. Основна стратегічна ставка повинна робитися на нове, яке сьогодні ще не народилося, покоління Донбасу. Забули про переконання носіїв духу війни, готуємо прихід молодих носіїв нонконформізму і заперечення догматів предків. І ось тут євроінтеграція нам дуже на руку: український Донбас рулить старенькою Європою – вдумайтеся у трансцендентність цього постулату!

5. Будь-яка стратегія буде ефективною лише за умови максимального припинення вогню на лінії поділу. Цілком його припинити неможливо – системи залпового вогню дістають за сто з гаком кілометрів, але мінімізувати втрати і запобігти прямим зіткненням необхідно. І це головне завдання західних миротворців.

6. Час і деградація регіону, що відбувається, як це не цинічно звучить, працюють на нас.

А тепер докладніше.

Зрозуміло, що за Володимира Путіна Росія ні із Криму, ні з Донбасу не втече. Хоча позиція російської влади щодо Донбасу стає все утилітарнішою. Що змушує експресивних фанатів «російської весни» сурмити про «зливу, зраду й укладання Кремля під Штати». Що на слух, звичайно, приємно, але любові донеччан до Києва не додає.

Путін приєднав, Путін злив, те, інше… А хто вирішив, що недоімператор безсмертний? Особисто я дуже розраховую помилуватися на трагікомічне шоу «Росія без Путіна». Усі ці «раптові прозріння, скорботні здивування і люті відмежування» від усього того, що нині захоплено підтримується переважною більшістю росіян.

Але до майбутньої зміни мрійливих кремлівських людожерів нам треба готуватися вже зараз.

Треба намацувати точки для «народної дипломатії». Але не на кшталт Савченко-Медведчука, які пропонують розмову на рівних із ватажками колаборантів. А шукати в ОРДЛО тих, хто визнає існування єдиної неподільної України (є такі там, є!), контактувати, обговорювати майбутнє. Саме майбутнє! Бо колупання в цьому лише провокує запалення ще кривавих ран війни.

У сфері таких контактів вагомий потенціал має громадська організація «Інші», до якої належить безліч досвідчених військових і політичних фахівців. І вона почала таку роботу. До неї може бути залучена УСВА – організація ветеранів Афганістану, на чию позицію досі зважають в ОРДЛО.

І треба цілеспрямовано працювати з молодим поколінням Донбасу. Зокрема, через популярні там ВК та інші ресурси. Зацікавлювати перспективами, пов’язаними з Україною і цивілізованим світом через Україну. Створювати інформаційні майданчики, де обговорювати сучасну музику, моду, спорт, розваги – усе, що чіпляє молодь. Формувати мережу кореспондентів, які розповідають про те, чим живе молодь там і чим в Україні. Організовувати якісь онлайн турніри. Винаходити форми підтримки молодих людей, які хочуть виїхати на навчання в цивілізований світ, аж до того, що домовлятися із престижними вишами світу про спеціальні стипендії для випускників Донбасу.

Нехай вони їдуть туди, але вони поїдуть громадянами України. І якщо повернуться, то точно не на депресивний Донбас. І на їхньому прикладі треба буде генерувати позитивні історії успіху, пов’язані з Україною.

Тож читаймо методички Держдепу часів холодної війни і множимо їх на можливості сучасних інформаційних технологій.

Тут важливо пам’ятати ще про одну неминучу межу процесу.

При всьому своєму контролі над залишками економіки ОРДЛО, Росія ні за що не почне відновлювати, наприклад, роботу нерентабельних шахт, які вона в себе давно вже закрила. Вона не вкладатиметься в переоснащення та модернізацію допотопних збагачувальних, коксохімічних, металургійних й інших подібних підприємств. Жодним чином агресора не схвилює небезпечна екологічна обстановка в захопленому регіоні. Не ремонтуватиме він за власний кошт старе ЖКГ.

Над Донбасом і раніше постійно нависала загроза техногенних катастроф через провали старих шахтних виробок, незадовільне відкачування води. А в умовах прихованої окупації такі катастрофи стають гарантованими.

На неправовій території виникнуть перевальні бази наркотрафіку, торгівлі зброєю і «живим товаром». Там будуть розміщені виробництва контрафактної продукції під російським «дахом» (хто не вірить, поцікавтеся тим, що відбувається в Південній Осетії). Що завгодно, аж до друкарень фальшивомонетників. І регулюватиметься це, як і тепер – «за законами воєнного часу», а фактично – за бандитським свавіллям.

Через десяток років регіон ризикує перетворитися на зону, придатну для екстремального виживання, але не комфортного життя. Кіношний «13-й район» у порівнянні здасться будинком відпочинку плюшевих іграшок.

Звідти втечуть усі здатні втекти. Залишаться лише неприкаяні, плюс ті, хто наживаються на їхній напіврабській праці. І там народжуватимуться діти.

Це будуть злі голодні вовченята, але якщо завоювати в них авторитет і любов, то вони стануть найвідданішими та надійнішими друзями.

А ще років через двадцять, коли туди повернеться Україна, ця територія може стати ідеальним майданчиком, всесвітнім полігоном для побудови нових, небувалих форм організації суспільства XXI століття. А може, і раніше.

Але це щастя, зрозуміло, стане можливим, якщо зміниться влада не лише в Росії, але і в Україні. Спочатку в Україні.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka