Із котла до СІЗО: сепаратисти третій рік тримають у полоні українського спецпризначенця

Сергій Глондар із міста Кропивницький – старшина 3-го Окремого полку спеціального призначення ЗСУ. Йому 28 років. Він потрапив у полон 16 лютого 2015-го, коли супроводжував колону українських військових на виході з Дебальцівського котла. Рідним обіцяли визволити Сергія уже кілька разів. Але обміни постійно зриваються. Про те, за що торгуються сепаратисти, листи від Савченко, передачі на окуповану територію та народження дитини, якої полонений досі не бачив, Politeka розпитала у його дружини Катерини Глондар, яка бореться за визволення чоловіка.

Сергій – кадровий військовий. На контракті з 2007 року. В АТО потрапив 7 квітня 2014 року. Востаннє сім’я бачилася його 4 лютого 2015 року, коли він приїхав додому у відпустку. Після повернення в АТО Глондар отримав завдання вивезти убитих і поранених із Дебальцевого.

«Хлопці туди заїхали з боєм, хоча їм казали, що там жодного котла нема, – розповідає Катерина. – При виїзді з Дебальцевого потрапили у засідку. У групі їх було дев’ятеро. Двоє загинули одразу, двох важко поранили, п’ятеро потрапили у полон. Поранених повернули швидко. Ще двох звільнили на 50-й день полону. Один вибрався звідти невідомо як. Зараз він на зв’язок не виходить і розповідати про своє визволення не хоче. Мій чоловік Сергій та його побратим Олександр Коріньков продовжують сидіти у полоні».

Спочатку чоловіків тримали в СІЗО у Донецьку. Потім перевезли у Макіївку, в 97-му виправну колонію суворого режиму. Вони сидять в одному корпусі, але у різних камерах. Більше ніж 270 днів дружина не чула голосу Сергія – дев’ять місяців із чоловіками нема телефонного зв’язку.

Глондаря взяли у полон у перший день перемир’я. Тоді ж Катерина дізналася, що вагітна вдруге. Отже, за час перебування в полоні Сергій удруге став батьком.

«Зараз дитині майже 1,5 року, а чоловік її досі не бачив. Попросив по телефону назвати її Анною, – каже дружина. – Про полон чоловіка я довідалася від свекрухи. Їй зателефонували, представилися козаками війська донського. Потім із ним зв’язок обірвався на місяць. У березні 2015-го зателефонував мені, сказав, що живий. А я повідомила, що при надії і народжу другу дитину».

До 21 червня 2016 року полонений виходив на зв’язок раз на 2-3 тижня, але кожна розмова тривала не довше за хвилину. Коли  ж його перевели до колонії, то телефонувати додому вже заборонили.

За весь час Катерина отримала три листи від чоловіка. Перший передала Фіона Фрейзер, представник місії ООН, другий – Тоні Фрішман, представник ОБСЄ. Останній привезла Надія Савченко (наприкінці лютого нардеп в окупованому Донецьку відвідала дві камери, де утримують шістьох українських військовополонених, – ред.).

«Надя розповіла, що мій чоловік сидить у камері №12 із ще трьома полоненими. Умови нічим не відрізняються від тих, що мають інші в’язні. У камері холодно і сиро. Хлопці взуті у резинові шльопанці. Їх водять на прогулянку вранці на дві години, увечері з 19.00 до 21.00 дають дивитися телевізор. До роботи зараз не змушують. Хоча раніше змушували прибирати територію навколо одного храму», – каже Катерина.

Проте Сергій у колонії недоїдає – продуктів і ліків бракує, тому просить дружину вислати йому передачу. Але людина, яка раніше возила передачі для військовополонених, тепер не має доступу на окуповані території.

За два роки жінка провела десятки акцій і пікетів. Брала участь у мітингах під посольствами Росії, Німеччини, Франції, а також під Міністерством закордонних справ.

«Куди ми тільки не їздили. В одного чорта не були, – говорить дружина Сергія. – Не допомагають ні акції, ні мітинги. Я вже не знаю, на кого сподіватись. Була в усіх інстанціях, починаючи від волонтерів і закінчуючи президентом. Чіпляємося за кожну соломинку. Не вірю нікому. У кого є бажання нам допомогти, не мають можливості. У кого є можливість, нічого робити не хочуть».

У серпні торік Катерина була на зустрічі з президентом.

«Питали в нього, коли наші чоловіки повернуться додому, – розповідає вона. – Він сказав: «Хотів би вам пообіцяти, що до Нового року, але не можу. Бо всі ключі в Кремлі». Але Порошенко повинен щось робити, аби звільнити наших хлопців. За що вони там? Через що наші діти ростуть без тат? Зараз у  полоні перебувають лише двоє кадрових військових – Сергій і його побратим Олександр. Інших – мобілізували. З нами Порошенко зустрівся одного разу. А з матерями бійців, які безвісти пропали, він так і не знайшов часу зустрітися. Дехто з жінок голодував під Адміністрацією президента. Навіть це жодного результату не дало. Мені радять сподіватись, що колись запрацюють Мінські угоди. Але звільнення полонених там прописано шостим пунктом. Хто його дотримуватиметься, якщо перших п’ять не виконують?»

В останньому листі до дружини Сергій нарікав на стан здоров’я. Після контузії чоловіка турбують мігрені. Голова у двох місцях розбита. На лобі йому зашили рану без наркозу, а на потилиці швів не наклали взагалі.

«У колонії лікаря можуть викликати, якщо болить голова чи живіт. Але його можна і не дочекатися. Нам зараз кажуть: «Іще треба трошки почекати». Скільки ще? Вже третій рік. У СБУ кажуть, що в пріоритеті хворі, поранені, ті, хто найдовше сидять. Але вийшли ті, хто нормально почувається. А у мого Сергія голова в двох місцях розбита. Це добре видно на першому відео, яке ми знайшли в інтернеті. Воно таке страшне, що мамі чоловіка його не показуємо. Ще іноді нам передають знімки з полону», – говорить Катерина Глондар.

Можливостей для обміну Сергія було багато. Але причини, через які вони не відбулися, сім’ї не повідомляють. Є підозри, що за хлопців ведуть торги. На кого їх планують обміняти і коли, не відомо. Катерина отримує зарплату чоловіка і допомогу на меншу дитину. Живуть у маленькій орендованій квартирі. Раніше допомогу на дітей виплачував мер Кропивницького, але три місяці тому виплати припинилися. Аби домогтися визволення чоловіка, жінка позивається у Європейський суд із прав людини.

«Розумію, що треба роки, щоб домогтися справедливості, – говорить Катерина. – Але у мене нема стільки часу. Були чергові переговори у Мінську. Отак і живемо – від «Мінська» до «Мінська», від понеділка до п’ятниці. У суботу і неділю в Міноборни і СБУ вихідні, а в нас нема вихідних. Я вдень і вночі чекаю дзвінка. Мій чоловік Сергій підписав контракт іще задовго до війни. Усі 26 місяців мені обіцяють, що чоловік перший у списку, червоною ручкою підкреслений чи обведений. Але зрушень нуль. Це кадровий військовий, а не проста людина. Але на це ніхто не зважає. Якщо раніше можна було чекати на допомогу від волонтерів, які витягували бійців із полону, то зараз усе забрали в СБУ. Ніхто інший не має на це впливу».

Катерина підтримує зв’язок із 50 сім’ями, родичі яких також перебувають у полоні. Один від одного дізнаються щось про затриманих.

«Коли я народила, то через них просила, аби повідомили чоловікові, що у нас народилася ще одна донька. Зараз Аня навчилася говорити «папа», а старша Маша спочатку думала, що її тато на роботі та скоро приїде. Але «добрі» люди в садку сказали, що її батько в полоні. Маша прийшла додому і питає: «Мамо, чому ти мені брешеш? Скажи мені правду. Мій тато в полоні? Я чула, як у садочку говорили». Коли тато поїхав востаннє, їй було півтора року. Тепер вона знає більше, ніж хтось із дорослих. Коли бачить по телевізору наші мітинги, то каже: «Мамо, дивися, люди стоять із такою самою бідою, як у нас. У них теж хтось сидить у полоні».

Жінці все одно, хто і у який спосіб звільнить її чоловіка. Вона згодна покладати надії на СБУ, нардепів, учасників економічної блокади Донбасу. На кого завгодно.

«Я хапаюся за будь-які ниточки, щоб тільки повернути чоловіка додому. Коли востаннє говорили, спитала, як він. А він відповів: «Я телефоную не для того, щоб розказувати, як я. Дзвоню спитати, коли я буду дома». Коли тривали активні бойові дії, наші чоловіки не вагаючись пішли захищати країну. А потрапивши в полон, виявилися непотрібними Батьківщині. Я чоловіка неодноразово просила, щоб не їхав у АТО. Але він навіть чути не хотів, казав: «А хто, якщо не я?»

Яна Романюк