Африканська авантюра Росії: навіщо Путіну військова база у Джібуті

Додалися до цього непрості відносини з Іраном, складнощі з Туреччиною. У результаті російська дипломатія отримала низку складних завдань. Однак це не зменшує бажання Кремля розширити експансію на африканський континент. Для цього він підтримує лівійського маршала Хафтара з перспективою розмістити російські військово-морські і військово-повітряні бази у східній частині Лівії. Аналогічно Москва все пильніше придивляється до країн, розташованих у північно-східному кутку Африки, відомому як Африканський Ріг.

Свого часу СРСР мав військові об’єкти в Сомалі, але відтоді багато чого змінилося, і Росія свої позиції там геть втратила. До того ж як країна Сомалі існує лише де-юре, а фактично вона розпалася на низку територій, контрольованих ісламістами та іншими сепаратистами.

У таких умовах увагу провідних держав світу все більше привертає одна з найменших за територією і населенням країн — Джібуті. У неї немає серйозних покладів корисних копалин. За даними МВФ, ВВП Джібуті на 2016 рік становив $1,9 млрд (166-е місце у світі), ВВП на душу населення — $3,4 тис. (149-е місце). Єдиний актив — це виключно важливе у стратегічному плані географічне розташування.

Біля самісінького Червоного моря

Узбережжя Джібуті омивається водами Аденської затоки Аравійського моря Індійського океану. Два найважливіших порти: Джібуті із пропускною спроможністю 1,5 млн т сухих вантажів і 2 млн т рідкого палива на рік і Дорале з терміналом потужністю 1,2 млн контейнерів на рік із зоною вільної торгівлі.

Найважливіше значення мають залізниця, що з’єднує Джібуті зі столицею Ефіопії Аддіс-Абебою, і автомобільна дорога також в Ефіопію.

Історично Джібуті з 1896 року було французькою колонією під назвою Французький берег Сомалі, з 1967 року — Французька територія афар та ісса. У 1977 році країна отримала незалежність під назвою Джібуті. Проте Франція зберігає тут свій вплив і неодноразово підтримувала країну в конфліктах із сусідами.

У червні 2008 року еритрейські війська вдерлися до Джібуті. Для відсічі агресії було оголошено загальну мобілізацію. Добре натренована і навчена армія Джібуті, попри відносно малу чисельність 10 тис. людей (населення країни становить близько 870 тис. людей), не дозволила ерітрейській армії просунутися вглиб країни. Завдяки втручанню Франції конфлікт було припинено, а на кордоні розмістився миротворчий катарський контингент.

Маючи настільки недружнього сусіда, у Джібуті приділяють велику увагу обороні. Для армії закуповується новітнє озброєння, формуються і навчаються нові підрозділи Республіканської гвардії і батальйони швидкого реагування. Військово-морські сили мають у складі 10 патрульних катерів і можуть розраховувати на підтримку з’єднань кораблів щонайменше п’яти країн. У складі ВПС перебувають бойові і транспортно-бойові гелікоптери Мі-24 і Мі-35М російського виробництва, багатоцільові американські гелікоптери Bell 412, два китайських двомоторних турбогвинтових військово-транспортних літаки Y-12, а також американські легкі літаки різних типів.

Звичайно, усього цього недостатньо, тому політика будується на максимальному, але вельми виборчому залученні великих держав для влаштування своїх військових і військово-морських об’єктів у країні. Розрахунок на те, що сусіди тричі подумають перед тим, як погрожувати Джібуті, не кажучи вже про вторгнення. У будь-якому разі, Еритрея отримала наочний урок.

Більше різних баз

Свої військові об’єкти тут завжди були у Франції. Загальна чисельність персоналу на них — близько 3 тис. людей. Кораблі французьких ВМС регулярно зупиняються в порту Джібуті. За свою військову присутність Париж щорічно платить $70 млн. Крім того, на одній із французьких баз розміщуються контингенти Іспанії та Німеччини. У Джібуті також є єдина італійська закордонна військова база.

У 2001 році американці отримали в оренду базу Camp Lemonnier, на якій раніше тренувалися солдати французького Іноземного легіону. Згодом база, де проводиться навчання американських солдатів бойових дій в умовах пустелі, розширилася до найбільшої на Африканському континенті. Зараз на ній розміщується від 4 до 5 тис. військовослужбовців.

На базі Camp Lemonnier дислоковані 20 американських безпілотників, які використовують проти ісламістів в Ємені та Сомалі. За деякими даними, базу використовують для транзиту спецпідрозділів, які перекидають на конвертопланів V-22 Osprey. Ці повітряні апарати розвивають швидкість до 600 км/год і мають радіус дії понад 700 км.

У порту Джібуті, базується 152-е оперативне з’єднання 5-го флоту США. Цей підрозділ бере участь в операціях в Іраку та Перській затоці спільно із флотами Великобританії, Франції, ФРН, Іспанії.

Починаючи з 2000-х рр., Китай збільшує свою економічну експансію у країнах Африки. Саме китайські фірми побудували за $4 млрд залізницю із Джібуті в Аддіс-Абеби. Китайські компанії закінчують будівництво портових потужностей у Джібуті, вартість цих проектів $500 млн.

Пекін вирішив розмістити у Джібуті свій військовий об’єкт. Хоча його скромно називають базою матеріально-технічного забезпечення кораблів його ВМС, що виконують завдання з охорони та виконання гуманітарно-рятувальних операцій в Аденській затоці біля берегів Сомалі, ніхто не сумнівається, що йдеться про розширення військової і політичної присутності в найважливішій частині Африки.

Американці були категорично проти надання китайцям бази у Джибуті. У лютому 2015 року державний секретар США Джон Керрі намагався переконати лідерів країни не давати китайцям територію під базу. Але безуспішно. Президент Ісмаїл Омар Гелле своє рішення не змінив, проте надав ділянку китайцям досить далеко від американських об’єктів. Навряд чи це задовольнило Вашингтон, але зробити він нічого не зміг.

Не залишилися осторонь і азіатські конкуренти китайців — японці. У 2011 році Японія відкрила військову базу у Джібуті. Територіально вона примикає до великої американської. Для Країни висхідного сонця це перший після закінчення Другої світової війни військовий об’єкт за кордоном.

Створення військово-морської бази в Токіо пояснюють потребою захистити експорт вуглеводнів із країн Близького Сходу на територію Японії. Цікаво, що за оренду 12 га землі, використовуваної під базу, місцева влада запросила з японців значно менше, ніж із французів — лише $40 млн на рік.

Монархії Перської затоки також займаються розміщенням своїх військових об’єктів у Джібуті. Зокрема, Саудівська Аравія підписала угоду про розміщення у країні військової бази. Як вважають оглядачі, це спроба Ер-Ріад перехопити ініціативу іранців із розміщення своїх баз на території інших держав. Є дані, що і ОАЕ розмірковують про створення своєї бази.

Монархії Перської затоки здійснюють у Джібуті не лише військову, економічну, а й гуманітарну експансію. За фінансової підтримки Кувейту у Джібуті побудували житлові будинки, школу і мечеть для 200 будинків.

Не хоче відставати і Туреччина. На її гроші у столиці африканської країни було зведено мечеть на 4 тис. вірян. За це турки отримали можливість будівництва у Джібуті своєї військової бази. Першу таку Туреччина звела в Катарі.

Російська осічка

Москва почала виявляти зацікавленість у своїй військово-морській базі у Джібуті із другої половини 2000-х рр. Звідси з’являється можливість серйозно брати участь у контролі над протокою Баб-ель-Мандеб, що з’єднує Аравійське і Червоне моря. Через протоку транспортується близько 3,8 млн барелів нафти на день або близько 4,2% її світового споживання. Загалом через протоку проходить до 9% світового морського вантажообігу. Додамо до цього велике значення транспортних шляхів уздовж східного узбережжя Африки, великі біологічні можливості вод, а також перспективи видобутку вуглеводнів біля узбережжя Сомалі, Кенії і Танзанії. Це пояснює палке бажання Москви проникнути в цей регіон.

У 2012-2013 рр. між Росією і Джібуті відбувалися інтенсивні перемовини щодо відкриття баз. До африканської країни літала велика російська військова делегація. Москві хотілося отримати ділянку поблизу злітно-посадкової смуги міжнародного аеропорту. Саме там розташовані бази США, Франції, Японії та Італії.

Проте влада Джібуті запропонували ділянку на 5 га, що здалося російським військовим замало. Розмах був набагато ширшим. Крім того, Москва хотіла отримати доступ до узбережжя для облаштування саме військово-морської бази. Запропонована ділянка такої можливості не давала, а на більше влада країни йти не хотіла.

У принципі, у Кремлі схилялися прийняти запропоноване, а потім уже якось розширитися. Гроші тоді були, ціни на вуглеводні досягли максимуму, з’явилася можливість знову повернутися туди, звідки СРСР, а за ним і Росія, так безславно пішли.

Але вдарив 2014 рік, а з ним анексія Криму, агресія на Донбасі, різке зниження цін на нафту і газ, девальвація рубля. Одяг нафтодоларів сильно скоротився, Крим і Донбас повисли гирями на російському бюджеті. Тут ще Сирія. Але і на цьому складнощі не закінчилися. Вашингтон чинив сильний тиск на владу Джібуті і зажадав відмовити Москві в розміщенні бази.

У Джібуті росіянам прямо відмовляти не стали, але запропонували заздалегідь неприйнятний варіант — ділянка на неосвоєній території на іншому березі затоки Таджура. Зрештою, китайці подібну ділянку освоювали, чому Росія не може? Там навіть є вихід до моря, до якого так Москва прагнула.

Як то кажуть, що можуть дозволити собі китайці, для Росії стає непідйомним завданням. Транспортні труднощі і все чимдалі більша вартість сирійської авантюри важким тягарем лягають на російський бюджет. Однак мілітаристський раж анітрохи не остигає, тому бажання простягнути довгу руку ніяк не зменшується.

На якийсь час проект бази у Джибуті відклали, але про нього не забули. Відомо, чим менше можливості, тим більшими стають претензії і бажання показати значущість. Поки пристрій баз у Лівії належить до проблематичних можливостей, згадали про Джібуті.

У спеціалізованій військовій пресі Росії з’явилися статті про цю країну і про те, як було б добре влаштувати там військову базу, і які б можливості Москва могла отримати.

Мілітаристський раж знову штовхає Кремль на зовнішньополітичні авантюри. Цього разу на північ Африки. Звідти вже доводилося йти, так буде і надалі.

Юрій Райхель