Проти кого Путін створює об’єднані угруповання військ на Кавказі

Звісно ж, що це дійство Москви має для неї не стільки військове, скільки геополітичне значення. Зрозуміло, що у столицях південнокавказьких держав військові об’єднання викликали різні коментарі. Здебільшого недружні або насторожені.

Сили і засоби

Найбільш опукло цілі та завдання створення Об’єднаного угруповання військ (ОУВ) видно на прикладі Угоди з Вірменією. У цьому документі визначається, що дві країни створюють її «з метою забезпечення безпеки сторін у Кавказькому регіоні колективної безпеки». Вона повинна забезпечити «адекватне реагування на збройний напад (агресію), а також на інші виклики і загрози безпеці сторін».

Командувач угрупованням призначатиметься президентом Вірменії за погодженням із президентом Росії. Важливе уточнення. У мирний час командувач ОУВ підкорятиметься начальнику Генштабу Вірменії, а у воєнний – «у залежності від обстановки», ще й командувачу військами російського Південного військового округу.

З російського боку до ОУВ належатиме 102-а військова база, розташована в Гюмрі в 100 км на північ від Єревана. Практично на кордоні з Туреччиною. Вона включає три мотострілецьких полки, самохідний артилерійський полк і танковий батальйон, а також дивізіони реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) із системами «Град» і «Смерч».

Поряд із цим у Вірменії дислоковані окремі дивізіони зенітно-ракетних комплексів С-300В та Бук-М2, а також кілька ескадрилій винищувачів МіГ-29, гелікоптерів Мі-24П і Мі-8МТ, що належать до 3624-ї авіаційної бази, розміщеної на аеродромі Еребуні біля Єревана. Загальний склад російських військ близько 4 тис. людей. Крім того, кордон Вірменії контролюють вірменські та російські прикордонники.

Вірменія передає в ОУВ п’ять армійських корпусів. У їхньому складі мотострілецькі і танкові бригади, самохідні артилерійські полки, протитанкові полки, полки ППО, інженерно-саперні та інші. Є тактичні ракетні комплекси «Точка-У», зенітно-ракетні комплекси С-300П, «Куб», «Коло», С-125, С-75, «Оса-АКМ», «Стріла-10». Авіацію представлено ​​штурмовиками С-25, навчально-бойовими літаками Л-39, гелікоптерами Мі-24 і Мі-8.

Якась кількість підрозділів армії Вірменії перебуває на території Нагірного Карабаху. Як випливає з публікацій у спеціалізованій російській пресі, відповідальність за оборону сепаратистського регіону Єреван взяв на себе. Проте чи належить його оборона до завдань ОУВ залишається незрозумілим.

Цікаво, що практично зі створенням ОУВ із Вірменією аналогічне об’єднання було створено і з Абхазією. Тут все прямолінійніше.

«Якщо буде необхідність застосування нашої угруповання за межами Абхазії, то чому б і ні. Але це знову ж таки за погодженням головнокомандувачів Абхазії і Росії, всі дії узгоджуватимуться», – заявив міністр оборони Абхазії Міраб Кішмарія.

Навмисно чи випадково абхазький міністр вибовкав справжні цілі створення ОГВ, не має особливого значення. Важливий факт сам по собі. ОУВ із Вірменією і Абхазією створюються не так для оборони, як для військово-політичного тиску на країни регіону. Ба більше, завдання виходить далеко за межі цього географічного району.

Стратегія і тактика

Геостратегічна важливість Південного Кавказу визначається цілою низкою чинників не лише військового характеру, але також економічного і фінансового.

По-перше. Регіон пов’язує Каспійське і Чорне моря. Одного цього могло вистачити для всього іншого. Саме через це ще з давніх часів проходили найважливіші шляхи зв’язку Сходу і Заходу. Починаючи від Великого Шовкового шляху до трансконтинентальних трубопроводів вуглеводнів. Саме через Південний Кавказ найкоротший шлях для нафти і газу з Ірану, Казахстану, Узбекистану і Туркменії в Європу. Крім того, транспортний коридор Північ-Південь також проходить через Південний Кавказ.

По-друге. Через велику протяжність кордонів Росії у неї утворюється кілька так званих м’яких щілин від Центральної Азії до Далекого Сходу. Серед них Південний Кавказ займає особливе місце, бо найближчий до важливих регіонів Росії, зокрема, до її Поволжя з великим мусульманським населенням, а також тісно пов’язаний із республіками Північного Кавказу. Тож не дивно, що становище на Південному Кавказі привертає таку ж увагу Москви, як і Україна.

До речі, у Білокам’яній завжди з великою підозрою і навіть тривогою спостерігали за економічним і військово-технічними зв’язками Києва та країн Південного Кавказу. Зокрема, Азербайджану та Грузії. Велика дурість української влади полягала в недооцінці цих зв’язків, перетворення їх на стратегічні не на словах, а на ділі. Зараз ці можливості значною мірою втрачені і в чомусь вони перетворилися на наші власні проблеми у Криму і на Донбасі.

По-третє. Південний Кавказ є найважливішим шляхом у напрямку Туреччини та Ірану. Цей плацдарм використовувався Радянською Росією і СРСР у 1920 році та 1941-1946 рр. в агресії проти Ірану і спроб створення на півночі цієї країни соціалістичної держави.

На другу половину 1945 року у СРСР планували почати війну з Туреччиною щодо захоплення Стамбула, проток і східної частини країни. Її більша частина мала увійти до складу Вірменії, менша – Грузії. Були навіть сформовані партійні комітети для дій на захопленій території. З кінця 1945 і до 1954 року СРСР офіційно пред’являв Туреччині територіальні претензії і вимагав зміни статусу проток із постійною загрозою застосування сили.

Цим агресивні задуми не здійснилися через незалежні Москві обставини, але про це добре пам’ятають як у Тегерані, так і в Анкарі. До речі, про це багато писала іранська преса у зв’язку зі спробами Москви створити там авіабазу. Зокрема, і про потенційну загрозу безпеці та незалежності країни, яку має навіть невеликий російський військовий контингент.

По-четверте. Туреччиною і Іраном справа не обмежується. Через Південний Кавказ Росія отримує можливість подальшого просування в напрямку Індійського океану – вікової мрії від російських царів до лідерів більшовиків. Це ціль не найближча, але про неї в Москві завжди пам’ятають.

По-п’яте. Боротьба за ринок енергоресурсів постійно загострюватиметься. Це об’єктивний факт, пов’язаний як з упровадженням альтернативної енергетики, так і розробкою нетрадиційних способів видобутку нафти і газу. Навіть перехід автомобілів на 30% від двигунів внутрішнього згоряння і дизелів на електротранспорт суттєво зменшить попит на нафту. Це реальна перспектива найближчих 20 років. Зрозуміло, що для Росії дуже важливо надійно контролювати Південний Кавказ як джерело вуглеводнів так і транспортні артерії через нього.

По-шосте. ОУВ має запобігти проникненню терористичних угруповань на Південний Кавказ. Теоретично це так, але практично не дуже в разі перемоги в Туреччині агресивних ісламістів. Як показує досвід інших країн, перш за все Сирії і Єгипту, боротьба з бойовиками за допомогою комплексів С-300 і їм подібних неефективна.

По-сьоме. У Білокам’яній є параноя щодо можливого розширення НАТО шляхом України і Грузії. В останній усе частіше тривають спільні навчання, що викликає черговий напад сказу у Кремлі. Дещо дивно після агресії в 2008 році і сприяння відторгнення Південної Осетії і Абхазії. Тож не дивно, що у Тбілісі шукають захист від агресивного сусіда в НАТО. Можна припустити, що ОУВ є своєрідною відповіддю на спільні навчання у Грузії і потенційне її входження в Альянс.

Відповідно до цих стратегічних завдань Москва будує свою політику не лише в регіоні, але також на Близькому і Середньому Сході. Комплекси С-300 і С-400 розміщуються у Вірменії та Сирії не стільки для захисту, скільки для затвердження російської присутності і впливу у відповідному регіоні.

У тактичному сенсі створення ОУВ слугує реалізацією розробленої стратегії. Знову створюється наступальний пояс не лише на Південному Кавказі, але з використанням російського чорноморського узбережжя Кавказу і Криму для можливого тиску на Іран і прямого впливу на Туреччину, Грузію та Україну. Надалі на Болгарію і Румунію.

Другою тактичною метою є перетворення Каспійського і Чорного морів на російські «озера».

Як показують останні заяви Ердогана щодо Сирії, якогось союзу або навіть спільних дій не виходить. Так що чергове загострення відносин дуже близько. І в цьому сенсі ОУВ дуже потрібна.

Кола на воді

Цікаво, що створення ОУВ було зустрінуте в Єревані досить неоднозначно. Начебто угруповання спрямоване на зміцнення безпеки Вірменії, але не все так просто.

Як показало весняне загострення навколо Нагірного Карабаху, азербайджанська армія значно посилилася і готова до наступальних дій. Тож не дивно, що у Вірменії серйозно занепокоїлися. Внутрішні ресурси на додаткове посилення оборони, не кажучи вже про наступи у країни, практично вичерпані, тоді як Азербайджан має всі можливості для нарощування озброєнь своєї армії. Залишилося лишень одне. Об’єднати війська з Росією і тим самим заховатися за її спину.

Однак проблема в тому, що ОУВ «не спрямована проти третіх держав» і як поведеться Москва і командування угрупування в разі відкритого конфлікту з Баку ніяк не визначається документально, а зводиться до «залежно від обстановки». Іншими словами, Кремль залишається за собою право проігнорувати інтереси Вірменії та зайняти відмінну від Єревана позицію.

З іншого боку, ця ж невизначеність спрямована і проти Баку. Там теж повинні ворожити, як поведеться Москва.

У Вірменії багато писали, що Єреван вже передав Росії свої суверенні права – у галузі енергетики, транспорту, зв’язку, митної та зовнішньоекономічної політики, а «угода про спільну з Росією ППО позбавило Вірменію суверенітету в регіональному небі».

Не дивно панівне у вірменській столиці уявлення, що ОУВ не являє собою захист, а створює країні додаткові проблеми. Як з Азербайджаном, так і з Грузією. Москва переслідує власні цілі, і захист Вірменії далеко не пріоритетний. Так вважає європейська і американська вірменські діаспори, надто незадоволені проросійським курсом Єревана. Цей фактор у конкретних умовах Вірменії в жодному разі не можна ігнорувати.

Від діаспори надходить значний обсяг допомоги, без якої країна просто не виживе. Нехтування думкою закордонних вірмен може занадто дорого коштувати панівному режиму в Єревані.

До речі, цей фактор у Москві також враховують, і недекларована мета ОУВ, а конкретно російських військ у Вірменії полягає у протистоянні можливої ​​кольорової революції, яку так бояться в Москві.

У Баку створення ОУВ зустріли надто негативно. Як зазначив азербайджанський військовий експерт Яшар Айдеміров, Росія веде політичну гру, мета якої – застерегти Азербайджан від військового шляху вирішення карабахського конфлікту.

«Якщо хтось у Росії вважає, що демонстративною військовою підтримкою вірмен змусять Баку піти на мир відповідно до побажань Єревана і Москви, то він глибоко помиляється», – каже політолог, депутат азербайджанського парламенту Расим Мусабеков.

На думку експерта, Азербайджан відповість збільшенням закупівель озброєнь в Ізраїлю та Пакистану, а також збільшенням кількості військових навчань.

Грузія ж виявилася практично оточеною російським військами по всьому периметру кордонів за винятком азербайджанського і невеликого турецького ділянки. Відповідь Тбілісі очевидна. Розрядка у відносинах із Росією відкладається, кількість спільних навчань з НАТО зросте, кількість заходження іноземних військових кораблів у грузинські порти також збільшиться.

Ось такий московський внесок у справу миру на Південному Кавказі.

Юрій Райхель