Кінець контреліти: як вбивство Захарченка змінить Донбас

Найімовірнішим претендентом на роль глави ДНР представляється колишній офіцер СБУ Ходаковський. У всякому разі, таке призначення добре б вписалося в тенденцію заміни «народних вождів» на «системних силовиків».

Це б остаточно завершило «героїчно-революційний» період в історії «ДНР» і вказало на підготовку Москви до «реінтеграції» Донбасу назад в Україну з передачею влади в невизнаних республіках більш прийнятним для Києва лідерам, – повідомляє Московський Центр Карнегі.

31 серпня в Донецьку вбитий глава самопроголошеної Донецької народної республіки Олександр Захарченко – його підірвали в кафе «Сепар». Політичні вбивства і замахи відбуваються в донбаських республіках регулярно, їхніми жертвами вже стали багато знакових постатей «російської весни» на Донбасі.

Зазвичай, як і зараз з Захарченко, організаторами терактів оголошують українських диверсантів, але це говорить не стільки про неймовірні успіхи СБУ, скільки про те, що такою версією легко замаскувати протиріччя всередині еліти невизнаних республік, корпоративна етика якої дозволяє використовувати фізичне усунення опонента як допустимий метод політичної боротьби.

Однак загибель Захарченка виходить за межі «донецьких розбірок» – його підпис стоїть під Мінськими угодами, що зупинили активну фазу донбаського конфлікту, його приймали в Кремлі, а значить, ударна хвиля від вибуху в донецькому кафе «Сепар» піде далеко.

Ким був Захарченко?

Криза 2014 року на Донбасі призвела до появи на політичній сцені нових лідерів, які змінили кондових бюрократів і олігархів з Партії регіонів. Підсвічені дружніми російськими медіа, польові командири сепаратистів поставали в героїчному ореолі «донбаських Че Гевара», що кидають виклик «українським нацистам» і «світовій закулісі», що стоїть у них за спиною. У дзеркалі українських медіа вони представлялися в образі «маріонеток і найманців Росії», розтлінних вбивць і терористів.

Якщо абстрагуватися від пропагандистського фону, то мова йшла про своєрідну донбаську контреліту, яка виникла в умовах політичної гегемонії Партії регіонів, багато в чому була вбудована в її політичний проект на других ролях і змогла реалізувати свої амбіції в повній мірі тільки після краху політичної монополії регіоналів на Донбасі .

Захарченко – типовий виходець з цієї контреліти. Представляючись журналістам звичайним донбаським мужиком-електромеханіком, Захарченко був зовсім не такий простий – його ім’я зустрічалося в числі засновників і директорів донецьких фірм, пов’язаних з впливовими регіоналами. Зокрема, серед партнерів Захарченка фігурували екс-нардеп від Партії регіонів Олександр Лещинський, який контролює хлібозаводи по всьому Донбасу, і помічник олігарха Ріната Ахметова Сергій Кий.

Політична активність Захарченка до 2014 року пов’язана з угрупованням «Оплот» – проектом харків’янина Євгена Жиліна. «Оплот» поєднував у собі благодійний фонд для відставних силовиків, спортивний клуб, що в тому числі поставляв бойовиків-тітушок для режиму Януковича, комерційну структуру і ідеологічну надбудову у вигляді «військово-патріотичної» громадської організації (покровителем організації вважався харківський мер-регіонал Геннадій Кернес).

Захарченко керував донецькою філією «Оплоту» та так визначав його ідеологію: «Єдиний русскій мір, православна віра і, найголовніше, свобода вибору. Ми хочемо жити вільно і сильно». Виходячи з цієї нехитрої тріади, Захарченко взяв активну участь в захопленні бойовиками «Оплоту» адміністративних будівель в Донецьку навесні 2014 року і в перших сутичках з українськими силовиками.

Після переходу Донецька під повний контроль сепаратистів його призначили комендантом міста.

Місцеве походження, простацька зовнішність і активна роль в подіях «російської весни» призвели до того, що після виходу з Донецька московських варягів (Бородая, Стрєлкова та інших) саме на Захарченка впав вибір кураторів невизнаних республік – 8 серпня 2014 року Захарченко став прем’єр-міністром ДНР, а 4 листопада того ж року був обраний головою ДНР. Уже в цій якості в лютому 2015 року Захарченко брав участь в підписанні мирного плану врегулювання, узгодженого «нормандською четвіркою» (Росія, Франція, Німеччина та Україна).

На відміну від свого луганського колеги Плотницького, який загруз у внутрішніх розбірках з польовими командирами, Захарченко вдалося швидко навести порядок в рядах ополчення і створити більш-менш діючу структуру управління ДНР, завдяки чому він став улюбленцем російських патріотичних медіа і героєм книги Захара Прілєпіна.

Піднятий нагору «російською весною», Захарченко залишався частиною донбаської контреліти, яка бачила себе не тільки політичною наступницею монополії Партії регіонів, але і спадкоємицею її матеріальних активів. Правління Захарченко в Донецьку супроводжувалося хвилею експропріацій бізнесу і власності, від підприємств під виглядом «націоналізації» до автомобілів класу люкс під виглядом реквізицій на військові потреби. Наприклад, глава ДНР переоформив на свою сім’ю мережу віджатих українських супермаркетів АТБ (перетворилися в «Перший республіканський супермаркет», подібну аферу провернув в Луганську і Плотницкий).

Згодом Захарченко та його права рука Олександр Тимофєєв взяли під контроль всю нелегальну торгівлю вугіллям і металом, контрабанду та інші види діяльності, які сприяли швидкому збагаченню.

Формування тіньового анклаву, справжньої піратської республіки на своєму кордоні вже не могло влаштовувати московських кураторів ДНР. Пішли чутки про те, що Захарченка та його команду можуть відсторонити від влади.

Вибори є, і виборів немає

Те, яким чином відбувається ротація еліт в авторитарно-воєнізованій системі донбаських республік, показали події в Луганську в листопаді 2017 року. Силовий блок уряду ЛНР тоді відсторонив від влади Плотницького і фактично вислав його з Луганська (за чутками, життя «луганському президенту» врятувала його підпис під Мінськими угодами). Характерно, що його наступником на посту глави ЛНР став міністр держбезпеки Леонід Пасічник – колишній кадровий офіцер СБУ, який боровся з контрабандою на російсько-українському кордоні, а після падіння режиму Януковича перейшов на бік донбаських сепаратистів.

Переворот в Луганську пов’язували з ослабленням впливу куратора Донбасу Суркова і його конфліктом з ФСБ, яка нібито і допомогла донбаському колезі усунути малопопулярного Плотницького.

Незабаром поповзли чутки (активно вкидаються через анонімні телеграм-канали) про те, що наступним буде змінений і Захарченко. Йому ставили некомпетентність, корупцію і погоню за особистими комерційними інтересами на шкоду ідеалам «русского міра».

Цікаво, що ключовим критиком і опонентом Захарченка виявився також колишній кадровий офіцер СБУ Олександр Ходаковський, який командував донецьким спецпідрозділом «Альфа», яке свого часу серед іншого охороняло перших осіб України під час їхніх приїздів до Донецька. Активного учасника в «російській весні» Ходаковського називали ставлеником олігарха Ріната Ахметова, який прагнув через нього впливати на процеси в ДНР. У 2015 році Ходаковського зняли з поста секретаря Радбезу ДНР (звинувативши в проукраїнській позиції), і він пішов в опозицію.

У листопаді 2018 року мав закінчитися термін повноважень Захарченка, і виникало питання про нові вибори. Одночасно в жовтні 2018 року закінчувався термін дії українського закону про особливий статус «окремих районів Донецької та Луганської областей», що передбачав проведення виборів на цих територіях за українськими законами.

Якби вибори пройшли за законами сепаратистів, український парламент отримав би привід не продовжувати дію закону про особливий статус і вийти з Мінського процесу на легальних підставах.

«Якби було оголошено про те, що вибори (на Донбасі) пройдуть, як і заплановано, то з високою часткою ймовірності прийняття закону було б зірвано», – каже український політолог Володимир Фесенко.

Ще на початку літа 2018 року в Донецьку були налаштовані провести голосування за своїми правилами, їх розглядали як плебісцит «вірності історичного вибору Донбасу». «Вибори всім необхідні, навіть з урахуванням воєнного стану. Це зайвий раз покаже, що ми самостійні, що наш народ не змінює цього вектора, за який він проголосував у 2014 році. І Захарченко не боїться виборів», – говорив нині покійний лідер ДНР в червні 2018 року.

Однак пізніше, на початку серпня, в пресі сепаратистів з’явилося звернення представників організації «Донецька республіка», своєрідної правлячої партії ДНР, з проханням до Захарченка не йти і відкласти вибори на невизначений термін. «Ми виступаємо з ініціативою про продовження терміну дії повноважень Голови та депутатів Народної Ради для того, щоб дати їм час реалізувати намічені цілі», – йшлося у зверненні.

РБК з посиланням на свої джерела повідомляло, що вказівка ​​про скасування виборів надійшла до Донецька від кураторів з Москви.

Джерела РБК називали причиною такого рішення «відсутність прямої необхідності в переобранні депутатів і керівників республік, ризики для мінських переговорів і перспективи нових санкцій».

Після Захарченка

За статтею 62 конституції ДНР, в разі дострокового припинення повноважень глави республіки виконувачем його обов’язків стає перший віце-прем’єр уряду. Таким чином, наступником загиблого Захарченко став Дмитро Трапезников, про якого відомо, що в «довоєнні роки» він був пов’язаний з бізнесом Ріната Ахметова – працював менеджером в його футбольному клубі «Шахтар» і в якості представника місцевого самоврядування курирував ахметівські будівництва спортивних об’єктів.

Найімовірнішим претендентом на роль глави ДНР представляється і згадуваний вище колишній офіцер СБУ Ходаковський. У всякому разі, таке призначення добре б вписалося в тенденцію заміни «народних вождів» на «системних силовиків». Це б остаточно завершило «героїко-революційний» період в історії ДНР і вказало на підготовку Москви до «реінтеграції» Донбасу назад в Україну з передачею влади в невизнаних республіках більш прийнятним для Києва лідерам.

«Реінтеграція» Донбасу, при всіх репутаційних втратах всередині Росії («злив Донбасу»), вигідна кремлівській адміністрації з двох причин.

По-перше, подібні кроки допоможуть пом’якшити санкційний тиск принаймні з боку Євросоюзу (про скасування виборів в ДНР заговорили відразу після зустрічі Путіна і Меркель). По-друге, повернення Донбасу в Україну автоматично призведе до збільшення критичної маси проросійських виборців на майбутніх українських президентських і парламентських виборах.

З іншого боку, загибель Захарченка, підписанта Мінських угод, в замаху на якого офіційно звинуватили українських силовиків, відкриває можливість для виходу Росії з мирного процесу з покладанням відповідальності за його зрив на Україну. Спікер Держдуми РФ В’ячеслав Володін вже заявив: «Це свавілля, яке обнуляє всі ті кроки, які вже кілька років роблять Росія і світова спільнота для припинення війни на південному сході України». Російський політик звернувся до Парламентської асамблеї ОБСЄ із закликом засудити дії української сторони. А це, в свою чергу, може стати прологом до нової ескалації конфлікту. І тоді вбивство «донецького президента» призведе до нових смертей по обидва боки гібридного фронту.

Костянтин Скоркін