Телетайп: рюкзаки спотикання для парламентської коаліції

Країну охопила кривава хвиля терору, яку інспірує недоімперія?

Не зовсім так. Радше, в країну, наводнену нелегальною зброєю та злиденними людьми, які вміють убивати, повертаються лихі часи бандитських розбірок.

Так склалося, що у мене була можливість вивчати роботу спецслужб із першоджерел. І відповідально заявляю: Росія ще й не починала проти нас справжню терористичну війну.

Розумієте, оперативні можливості ГРУ і ФСБ в Україні значно менші, ніж у самій Росії. Вони вже десять років, із 2006 року, діють тут, як на ворожій території, при цьому користуючись численними привілеями, наданими «Договором про дружбу та партнерство між Україною і РФ» та іншими «братніми обіймами».

У Росії є розгалужена агентурна мережа із законсервованих і свіжозавербованих зрадників, включно з агентами впливу. Майже будь-яку російську бізнес-структуру, що працює у нас, можуть використати для ресурсного забезпечення агентури — гроші, притулок, зв’язок, транспорт, та що завгодно!

А тепер згадайте, скільки таких російських «аеродромів підскоку» для диверсійно-терористичних груп займаються бізнесом на нашій території в умовах неоголошеної війни.

Якщо перед Кремлем стояло б завдання реальної дестабілізації ситуації в Україні, то у нас давно відбулися б підриви житлових будинків, вибухи в метро та інших людних місцях. Із сотнями жертв. Але Кремлю це невигідно. Бо така дестабілізація неминуче призведе до зміни влади в Україні.

А нинішня влада, передовсім Президент Порошенко — справді партнер Росії. Петро Порошенко підтримує «мінську змову», яка є стратегічним інструментом Росії з «приручення» України. Через відсутність реформ і розгул корупції Україна Порошенка підсіла на траншеву голку, відповідно, влада вкрай чутлива до побажань зовнішніх партнерів. Нинішня влада не надто популярна, не має масової підтримки населення, відповідно, на неї зручно тиснути.

Тому сумніваюся, що замовні вбивства і замахи останнього часу — справа рук російських спецслужб. Про це саме свідчить і непрофесійний рівень виконання. Що зовсім не означає відсутність російського сліду!

Але, на мій погляд, це російсько-етнічний слід (чеченська діаспора, орієнтована на Рамзана Кадирова, існує в Україні), або слід російсько-бізнесовий (згадаймо, приміром, нелегальні «одіссеї» луганського вугілля, що подорожувало з «ЛНР» до РФ і далі через Україну до Польщі). Тут сходяться серйозні інтереси та великі гроші, за які вбивають.

У всякому разі, для виконання, судячи з усього, наймають місцевих, які набралися навичок на війні на Донбасі.

Це я до того, що саме цих непрофесійних виконавців українські силовики повинні вираховувати в обов’язковому порядку, якщо вони справді настільки старанно займаються безпекою країни, як рапортують на брифінгах і в Неті. Відловлювати та розмотувати ниточки на замовників та їхню чи то терористичну, чи то кримінальну діяльність.

Але — ні. «Замахам на Президента» запобігаємо щомісяця, а щодо реальних убивств — жодних зачіпок.

Тепер від трагедії до фарсу. А як інакше назвати марення, що справа НАБУ про рюкзаки для Нацгвардії — це політичні репресії проти міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.

Перепрошую, Аваков у нас хто: прикордонник, якого за виконання наказу під термін підводять, або ж найсильніший силовик в Україні, який сам кого завгодно репресує і скаже, що так і було?! Жертву політичного переслідування знайшли…

Так і Президент скоро себе дисидентом назве, гнобленим борцем за права людини (гусари, мовчати!).

Не хочете, щоб ваші діти потрапляли під розслідування — не підпускайте їх до ввірених вам держпідприємств на відстань пішого переходу, з рюкзаком за спиною. Та й самим із такими заповзятливими дітьми краще у владу не ходити. Бо політика токсичніша від героїну.

Що ж сталося між Петром Порошенком і Арсеном Аваковим?

Сам я, звісно, свічку не тримав, але ті, хто до канделябра ближче, натякають, що Арсен Борисович, у якого з Михеїлом Саакашвілі, як у фільмі «Міміно», «дуже неприязні стосунки», мало не сам нарадив Петру Олексійовичу позбавити Міхо громадянства. З чого все і почалося-закрутилося. У всякому разі, міністр рішуче підтримав цю ідею.

Але спочатку зі східною підступністю безперешкодно пропустив колишнього друга Президента в Україну, а потім дозволив йому розгорнути наметове містечко під Верховною Радою. Зрозуміло, діяв міністр МВС, керуючись здоровим глуздом і почуттям адміністративного самозбереження, щоб його ж за завзятість і не звільнили.

Але не існує таких аргументів, які переконали б Порошенка, що він не потрапив у підступну пастку, розставлену «партнерами по коаліції» з метою ослаблення його влади. Адже насправді позиція Президента не така міцна, як співають його боти. І вже були прецеденти, коли з-за океану до ПОПа навідувалися нехай неофіційні, проте поінформовані люди, і дружньо радили йому готуватися до відставки. Після чого миритися до Тимошенко і Саакашвілі бігали ну дуже поважні люди з ВР, КМ і навіть АП.

Загалом, будь-яку, навіть міфічну загрозу своїй позиції Петро Олексійович сприймає дуже болісно. А сентенція про «добре охолоджене блюдо помсту» — не для нього. Ось НАБУ й отримало «добро» від Генпрокуратури на реанімацію справи по рюкзаки, яка лежала майже без руху четвертий рік.

Судових перспектив у справи практично жодних — це суто емоційна відповідь.

По-перше, з доказовою базою складно, хіба що хтось із фігурантів зважиться на щиросерде зізнання, яке, як стверджують бувалі, облегшує совість, але подовжує термін.

По-друге, на адвокатів Олександра Авакова вже працює ціле МВС, до «Книги рекордів Гіннесса» можна заносити. Ціле паралельне слідство начебто розгорнуто. І напевно буде проведено експертизи, які доведуть, що злощасні рюкзаки постачали в Нацгвардію не за завищеною ціною, а нижче від собівартості.

По-третє, не варто забувати, що у справі, з одного боку, пурхають метеликами багатомільйонні суми, з другого — нависають безмежні «орли Ківи». Тож для винесення обвинувального вироку тут потрібен не антикорупційний, а натурально ангельський суд, непідвладний ані спокусам, ані погрозам.

А ось у парламентської коаліції більшості неминучі проблеми. Закляті партнери БПП і Нарфронт замість об’єднання почнуть тикати пальцями не просто в кнопки для голосування, а у взаємні больові точки. І дострокові парламентські вибори стають іще на крок ближчими.

І, зрештою, третій псевдодетективний сюжет із добровільним поверненням «блудного сина лижного інструктора» Владислава Каськіва (добровільним-добровільним, не вірте пропаганді). Це означає, що він упевнений у своїй безкарності. А такі гарантії Каськіву міг дати лише його старший партнер часів Президента Януковича Сергій Льовочкін, домовившись із Президентом Порошенком.

Навіщо це Порошенку? Щоб підстрахуватися Опоблоком від підлості з боку Нарфронту щодо життєво важливих для нього голосувань.

Навіщо це Льовочкіну? Щоб Каськів надиктовував мемуари слідчим в Україні, а не в Панамі, з якої, як ми пам’ятаємо, кримінальні справи дуже швидко переміщаються в США. І тоді — «Привіт, Павле Івановичу!».

Навіщо це Каськіву? Це найцікавіше. Вважаю, що він збирається повернутися в активне політичне життя. Що загальнодоступною мовою означає: збагачений офшорним панамським досвідом, Каськів готовий запропонувати свої послуги тим, хто дерибанить український бюджет сьогодні.

І те, що це видається для нього можливим, найбільш переконливо говорить про те, наскільки «по-новому» ми зараз живемо.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka