Больові точки: про парламентаризм як втрачену цноту

Про дострокові вибори до Верховної Ради журналісти дуже люблять питати у політиків та експертів, бо такі вибори — найбільш простий та ефективний спосіб стравити соціальний тиск.

Вимога негайних парламентських виборів входить в ультимативний пакет, який новітня опозиція на чолі з Міхеїлом Саакашвілі висуває владі.

При цьому український парламент давно вибився в антилідери суспільної довіри, звання народного депутата стало синонімом продажності, некомпетентності, нахабства і безкарності.

Для недосвідченого ока тут очевидний якийсь нескладун: як можна боротися за вибори нового парламенту і сподіватися на позитивні зміни від людей, яких люто паплюжать у Мережі, у ЗМІ і на вулицях?

Насправді ж надії на парламентаризм, як на різдвяне диво, ростуть іще з внутрішньоутробного періоду державності України. І є сенс згадати, як починалося, щоб спробувати відтворити на новому, сучасному рівні.

У нас були, мабуть, два перших склади Верховної Ради (особливо другий), які в складній соціально-економічній ситуації змогли взяти на себе відповідальність за долю України. А за нинішніх повноважень і за підтримки/тиску суспільства вони змогли б поставити країну на рейки революційних перетворень. Знаю це напевно, оскільки безпосередньо брав участь у тих, уже історичних подіях.

Так, тоді у Верховній Раді було повно комуністів — перефарбованих і не дуже, але це цілком відповідало настроям суспільства.

Для початку: до тих парламентів обиралися практично безкоштовно. Достатньо було мати внутрішню рішучість (або навіженість, якщо хочете), певний суспільний авторитет і харизму, яку я визначаю як здатність політика зробити так, щоб на нього працювали задарма. Ну, або володіти тим, що пізніше назвуть адмінресурсом.

Знов-таки, тоді була суто мажоритарна система. Але не було олігархів. А за ідею «купити вибори» покрутили б пальцем біля скроні (та хто ж продасть СВІЙ ЩОЙНО НАБУТИЙ ГОЛОС?!), а то й могли набити обличчя як махровому аферистові.

Тому в перші скликання пройшло доволі багато справді неординарних, яскравих особистостей. Серед них були і люди з великими грошима, той ж Євген Щербань, Ігор Бакай та інші, але для них депутатство було елементом престижу і близькості до сфер, де ухвалюють рішення. Про вибудовування своїх суто політичних схем впливу на державну політику великі бізнесмени того періоду і не думали.

Зате кожен депутат був реально сповнений значимістю та відповідальністю Верховної Ради і себе особисто за те, що відбувається в країні. Підтвердженням цього є відома комічна фраза спікера Івана Плюща щодо того, що Верховна Рада не може помилятися, бо абсолютно все, що депутати роблять — це і є закон, який не підлягає сумніву.

Перший повноцінний Президент України Леонід Кучма, як директор ракетного заводу, тяжів до єдиноначальності, а до депутатського «цирку під куполом» ставився скептично, хоча важливість Верховної Ради як противаги в системі влади ніколи не заперечував. І тому лише погрожував, але так і не дозволив собі розпустити парламент, що легко зробив «демократичний» Віктор Ющенко. А нашіптувачів щодо «рішучих дій» у Кучми було дуже багато.

Верховна Рада другого скликання, досить скромна в своїх повноваженнях, вела послідовну і результативну боротьбу проти перетворення посади Президента на імператорський трон, що сталося на наших очах тепер.

Міністри без роздумів приходили на засідання парламентських комітетів. Щоб проігнорувати виклик, треба було отримати дозвіл ледь не у Президента. Прокуратура, СБУ, МВС та інші силовики надавали спеціальним парламентським комісіям усю необхідну інформацію та брали реальну участь в їхній роботі.

Із тією Верховною Радою, яка існувала, між іншим, в умовах президентської республіки, доводилося рахуватися. Це відбувалося тому, що більшість депутатів не брали участі в корупційних схемах — схемотехніка розгорталася в Кабміні, не схильному ділитися (згадаймо Павла Лазаренка!). Лобістські законопроекти, коли за голосування приплачували, мали місце, але як рідкість, а не система. І вже зовсім неможливо уявити нинішнє «кріпосне право для депутатів», коли їх шикують у лави і групи, відбирають картки для голосування, видаючи натомість тіньове грошове утримання — від трьох до двадцяти п’яти тисяч доларів на місяць, залежно від заможності фракції і вміння торгуватися конкретного депутата.

Тоді «народний депутат України» звучало не лише солідно, а й гордо, хоч як це парадоксально нині.

Приголомшливі трансформації почали відбуватися пізніше, коли Верховну Раду Президент став сприймати не як партнера-опонента, який перебуває з ним в одному човні, а як непримиренного ворога, якого необхідно якщо не знищити, то приборкати.

Ось тоді й з’явилася керована партійна виборча система, а мажоритарні округи в АП стали заздалегідь розписувати на своїх депутатів, які дають васальну присягу. Апофеозом став «директор парламенту» і за сумісництвом помічник Президента Олександр Волков, який брався організувати в підконтрольній Раді будь-яке результативне голосування, хоч за скасування законів Ньютона. Це й робив, що характерно!

Український парламентаризм був не те що зґвалтований виконавчою владою, але примушений до співжиття — фізичними та економічними методами. І з часом це стало здаватися природним, зокрема й самим депутатам.

Йдучи, Кучма категорично не хотів залишати свої майже диктаторські повноваження спадкоємцям — хоч Віктору Ющенку, хоч Віктору Януковичу. І конституційною реформою він спробував відновити колишню значущість і впливовість Верховної Ради. Але ми бачимо, що політична гіменопластика ні до чого не призвела.

Рада перестала бути центром суспільного життя України, погодившись небезкорисливо імітувати процес народовладдя, як професіоналки імітують оргазм.

Зізнаюся, що покладав дуже великі надії на нинішній склад парламенту.

Як і в перші скликання, в нього пройшло багато самобутніх персонажів, причому теж безкоштовно, на хвилі Революції Гідності. Знов-таки, виклик, що стоїть перед країною, у вигляді агресії недоімперії, не менш історичний, ніж під час проголошення незалежності.

Вірилося, що незаангажовані патріотичні депутати зможуть організуватись у впливову неформальну групу, в початковий період хаосу продавлять «Закон про імпічмент» і «Закон про спеціальні слідчі комісії», тим сами, убезпечивши себе від тиску з боку Президента. І тоді ситуація в країні стане розвиватися в руслі сподівань Майдану.

Але олігархічна корупційна система влади, яка експлуатує ниці інстинкти: жадібність, гординю, владолюбство — вкотре виявилася сильнішою.

До чого цей екскурс?

Та до того, що в критичні моменти своєї історії українське суспільство рівною мірою здатне породити як гідних та адекватних своїх представників, так і таких, як сьогодні. Причому виборче законодавство не має принципового значення, значення має активність суспільства і готовність його брати участь у політичному житті країни. У дев’яності роки — було, аж до того, що до ВР приганяли бензовози, зараз — очікування героя, який один за всіх усе зробить.

І якщо говорити про нове виборче законодавство, то відкриті списки та інша косметика на обличчі потертої вокзальної панянки не зроблять її трепетною гімназисткою.

Допомогти може лише тимчасова відмова від загального виборчого права через запровадження інституту відповідального громадянства, що анулює головний важіль впливу олігархату на політику — купівлю та обдурювання виборців.

Але за нинішнього Президента України такий крок видається не більш імовірним, ніж добровільне повернення Володимиром Путіним Криму з виплатою відповідних репарацій.

Зима вже близько. Але ж після неї обов’язково настає весна.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka