Вадим Васютинський про поганенького президента та реальні шанси кандидатів на виборах
Чи можна вірити соціологічним опитуванням, чи маніпулюють за допомогою них громадською думкою та що можуть запропонувати українцям ключові кандидати на посаду голови держави, розповів гість Politeka Online Вадим Васютинський, президент Асоціації політичних психологів України.
Щодо правдивості соціологічних опитувань
Оскільки я працюю у близькій сфері, то доволі добре знаю, хто чого вартий. Більшості тих опитувань, які в нас з’являються – я довіряю, звичайно. Є солідні фірми, їх не так багато – до десятка – які відомі. Вони існують уже багато років і дбають про своє реноме. Вони не фальсифікують результати, хоча в їхній історії теж було різне. В різні періоди траплялися ситуації, коли там знали, хто скільки кому заплатив за плюс-мінус один відсоток у цих прогнозах. Були і такі ситуації.
Інша річ, коли з’являються раптом якісь нові, несподівані, нікому не відомі фірми, щось там пропонують. І зрештою за результатами відразу видно, бо якщо кілька соціологічних фірм пропонують результати, то вони приблизно однакові за певний період. І тут раптом виявляється, що не цей кандидат, а інший має більше. Тоді це викликає сумнів.
У наших теперішніх умовах дуже важко робити якісь прогнози, бо ці всі відсотки – вони загалом невеликі. Ми знаємо лише одного такого стабільного лідера чи лідерку в нас. А решта – десь там бовтаються в невеликому проміжку від і до. І тому сказати, що є якийсь дуже точний результат – просто не можна. Але це не означає, що соціологам не можна довіряти.
Поки що Юлія Володимирівна має найвищі шанси, це очевидно, але 10-12%, власне, що це таке? Знаєте, в нас є велике щастя. У Росії всі знають наперед і в Білорусі теж, а в Україні вже багато років невідомо наперед, хто саме переможе. Це наша велика проблема і наш величезний плюс, розумієте?
Щодо можливостей для маніпуляцій
Не зовсім. Ми не можемо сказати, що вони точно є, але вони цілком можливі. Наприклад, когось включити чи когось не включити в список – і ми можемо вже трішечки міняти. Наприклад, ми припускаємо, умовно кажучи, що виступимо за Зеленського, а якщо його виключити, то вони з більшим бажанням вступляться за Гриценка, скажімо. Якщо Гриценко нас дуже добре попросив, тоді ми можемо не включати Вакарчука, і Гриценко отримає більше голосів. Це дуже проста річ.
Далі залежить від того, наскільки великий список дати. Можна дати 5 чи 40 осіб, наприклад.
Коли маємо 40 осіб, безумовно, з них 30 осіб – це безнадійні. Але коли кожен із них візьме по 0,1%, то тоді перша п’ятірка отримає трішечки менше.
Тобто цими речами можна злегка маніпулювати, а зманіпулювати принципово без прямих фальсифікацій – неможливо. Якщо є, наприклад, очевидний фаворит – то хоч опитуй, хоч ні, а цей фаворит проявиться. Але в цих умовах, коли є відносний фаворит і 5-6 кандидатів, які ділять між собою 2-ге місце, можна трішки підтасувати. Я кажу не про пряме підтасовування, а просто про побудову методики в такий спосіб: трошки збільшити одному, трошечки збільшити іншому. Але, наскільки я знаю, солідні соціологи таким не займаються.
Чому Юлія Тимошенко наразі кандидат №1
Я думаю, що це не її заслуга. Це заслуга чинної влади, яка дуже сильно втратила популярність, не виправдала сподівань. Я не кажу, правильно це чи неправильно, але в очах більшості громадян влада неправильна, несправедлива, неефективна, брехлива, злочинна, яка завгодно. І на цьому тлі люди шукають альтернативу з того всього набору. Є така відносно популярна альтернатива, як Юлія Володимирівна.
В неї завжди є Київ, це ядерний електорат, хоч і відносно невеликий. У неї він був більшим, сьогодні вже невеликий – кілька відсотків. Я думаю, що приблизно половина тих, хто за неї висловлюється, це ті, хто завжди за неї будуть висловлюватися. А друга половина – це ті, хто, вибираючи між тим, що є, вибирають її кандидатуру як більш привабливу.
Юлія Володимирівна конкурувала з Януковичем. На виборах набрала на 3% менше, ніж він. Тобто в нас переважають патріархальні тенденції, але це не стосується Юлії Володимирівни. На неї орієнтуються не за те, що вона критикує владу, – владу критикують усі, крім Порошенка, різною мірою. Її вибирають просто як альтернативу. Є певний досвід, вона теж була десь там, боролася за владу.
Вона була при цій владі, її садили, судили несправедливо. Комусь здається, що справедливо. Вона мало не виграла вибори, але програла тощо. Тимошенко має імідж, по-перше, самостійної політичної фігури, доволі незламної, і вона це довела. Вона не падала непритомна, як це роблять наші доблесні чоловіки. Вона має такі особистісні риси, які можуть подобатися людям. А головніше те, що вона пропонує: любі мої, я вам дам усе, що треба, усе, що ви хочете.
В неї є популізм, як у дуже багатьох, але він більш яскравий. Є справді велика частина громадян, які чекають на обіцянки, що хтось щось не просто пообіцяє, а дасть напевно. Колись вона дала «юліну тисячу» – це факт, про який пам’ятають.
Тобто такий електорат є: це люди переважно старшого віку, переважно сільське населення, люди, які почуваються в сучасних умовах найбільш незатишно, а вона їм обіцяє затишок. Розумієте, цим вона привертає до себе увагу. Коли вона зазнала фіаско, я сказав, що найкраще, що зараз можна зробити – відійти в тінь. Але я думав, що їй не вистачить для цього терпцю, а їй вистачило. Вона кілька років промовчала, не дуже просуваючись, і це спрацювало їй на користь.
Чому зростає рейтинг Анатолія Гриценка
Я думаю, що дуже великий чинник, який тут спрацьовує – це чинник довіри. Наше суспільство дуже правильно орієнтується на те, кому можна довіряти, кому не можна. Тут, до речі, велика проблема для Юлії Володимирівни, велика проблема для чинного президента, а ось у Гриценка такої великої проблеми з довірою немає. Він не викликає великої недовіри.
Тобто до всіх великих політиків більша недовіра, ніж довіра. Так-от, у Гриценка, наскільки я пам’ятаю, один із найнижчих рівнів недовіри.
Тобто люди, в принципі, йому схильні довіряти. Він військовий, патріотичний, мужній, сміливий і порядний, за ним немає якихось там корупційних шлейфів… Йому намагаються накинути або прив’язати, але нічого особливого так і не знаходять. Якщо знайшли б, ми напевно про це довідалися б.
У нього є свої вади як у лідера, але в цьому розумінні він викликає симпатію найбільш вдумливої частини суспільства, можливо, найбільш інтелектуальної. Але ця частина, як і в усьому світі, невелика, тому в нього немає потенційно величезного електорату. Хоча в умовах, які сьогодні склалися, не виключено, що він може і перемогти, але треба почекати.
За що люди готові голосувати у випадку Вакарчука і Зеленського
Це цікавий феномен нашої свідомості, ми його фіксуємо з 1990-х років, а саме: люди хочуть нових облич у політиці. Але, коли ці обличчя десь з’являються – за них ніхто не голосує, бо вони невідомі. За кота в мішку люди не будуть голосувати.
Це такий парадокс: потрібні нові обличчя, а коли вони з’являються – за них не голосують. Вакарчук і Зеленський певною мірою нові обличчя, які відомі більш-менш. Ну, Вакарчук знаний як співак, він талановитий, незаплямований, напевно, не корупціонер. Якщо заробив якісь статки, то своєю творчістю, українсько-західною орієнтацією, яка теж подобається більшій частині суспільства. Коректний у спілкуванні, молодий, симпатичний і таке інше.
Його вадою, напевно, є незрозумілість і нечіткість позицій. Він був депутатом, щоправда недовго – рік, і за цей час найбільшою, як мені здається, гучною акцією було те, коли він відмовився від депутатства. А що він робив цілий рік? Щось робив, але ніхто ж напевно не скаже з пересічних громадян, чим же він запам’ятався. І тепер він не висловлюється чітко й конкретно з різних питань. І це його вада, це те, чого бракує громадянам.
А за нього голосують як за симпатичну альтернативу, щось сучасне, цікаве, українське, талановите. Таке, що, можливо, буде нашою гордістю.
Феномен Зеленського ще більш парадоксальний. І тому, що Зеленський – це «Слуга народу». Фільм показали людям – і люди побачили, що це той президент, який мав бути. Перестріляти Верховну Раду, всіх розігнати і всіх покарати, бідних пожаліти. Це такий несподіваний феномен, який на пустому місці виріс. Що таке Зеленський? Безумовно, дуже розумний, дуже талановитий і дуже дотепний чоловік. Людина з шоу-бізнесу – це цілком очевидно.
Думаю, що він достатньо цинічний у своїх інтересах. Я думаю, що якби, не дай Бог, у 2014-му році російські танки прийшли до Києва, до Львова, то “Вечірній квартал” із таким самим успіхом показував би недолугу неньку Україну і хвалив би Путіна. Це моя особиста думка. Ми пам’ятаємо, як вони критикували Ющенка, як критикували Януковича, коли він став президентом. Вони мають на це повне право.
Наскільки багато для Юрія Бойко його 5%
Ну, якщо говорити, що Юрій Бойко – це залишки колишньої влади “Партії регіонів”, то, звичайно, це мало, якщо порівнювати. Ми розуміємо, що “Партія регіонів” чи Юрій Бойко втратили електорат Донбасу і Криму. Вони мали б більше, хоча точно не перемогли б. Є така частина, умовно скажемо, антиукраїнського електорату. Але й вони громадяни України, доки не скоять певних дій – мають право на будь-яку думку.
За різними соціологічними даними, з таким «антиукраїнським душком» у нас приблизно 15% громадян України.
Приблизно до 20% можуть проголосувати за кандидатів, які сьогодні репрезентують колишню владу. Сам Бойко – це дуже несамостійна постать у політиці, він просто об’єднує, намагається об’єднати коло себе ті сили, які поки що розпорошені.
Наскільки великі шанси чинного президента Петра Порошенка
Були дуже високі очікування від Майдану. Майдан, жертви, втеча Януковича, перемога Майдану – і нарешті почнеться справжнє життя. Ось ми вибираємо нового президента, який поведе нас уперед. Схоже було в 2004 році з Ющенком.
Завищені очікування не завжди призводять до розчарування. Порошенко дав підстави розчаруватися в ньому, хоча я зовсім не думаю, що це найгірший кандидат.
Навіть скажу, що це найкращий кандидат. Хоча він поганенький президент, але немає кращого. Є дві речі, на які орієнтуються наші громадяни. Насамперед основна маса громадян, – не інтелектуальна еліта, яка сидить у Києві по кав’ярнях, – це матеріальний рівень і війна на Сході, щоденні жертви. Так-от, коли говорити про матеріальний рівень, то, власне, десь за президента Порошенка почалися більш-менш реальні економічні та пов’язані з ними реформи, але ці реформи все ж таки половинчасті.
Щось роблять, а потім забувають, що треба робити. І ці реформи дають певний ефект уже два роки поспіль. У нас зростає промислове виробництво в умовах війни. Але для того, щоб ця зміна стала відчутною для громадян та увійшла в їхні уми – потрібен рік, два, три. Цього року часу в Порошенка вже немає. Тому я не знаю, як він із цим впорається, потрібні яскраві потужні зміни.