Ірина Верігіна про життя у зоні ризику та проблеми переселенців

Багато людей зараз живуть на лінії розмежування. Вони під обстрілами. Це Станиця Луганська, Попаснянський район. Люди не виїжджають звідти. Треба звертати на них більше уваги. Люди з окупованої частини Донбасу мають приїжджати до нас і бачити, що у нас краще. На превеликий жаль, інколи ми це не можемо їм показати.

Наприклад, звільнили Попаснянський район. Підприємці повернулися на свою територію. Треба їм дозволити хоча б рік не платити податки або платити 50%. Для цього потрібно, щоб сіла команда фахівців і подумала, що ми можемо запропонувати жителям цих територій. Також у нас є 25-кілометрова зона, де живуть люди. Наприклад, залізничникам доплачують 25% до заробітної платні, бо вони живуть у зоні ризику. Я запропонувала б, щоб усім жителям цієї 25-кілометрової зони також доплачували якісь відсотки до зарплатні. Електрики щоденно виїжджають під обстріли для поновлення енергопостачання нашої території, а також подають електроенергію й на ту територію. Швидка допомога також виїжджає. Вони у зоні ризику. Місцеве населення, яке живе в своїх будинках, не кинуло їх, також у зоні ризику.

У нас парламентська більшість – це «Блок Петра Порошенка» та «Народний фронт». Якщо вони хотіли б – уже давно ухвалили б певні законопроекти. Наші переселенці, а це майже 2 млн осіб, не мають права брати участь у виборах. Вони мають право обирати президента, але не мають права брати участь у виборах до ОТГ, депутатів обласної ради, районної ради, міськради. Переселенці роз’їхалися по всій Україні. Вони офіційно зареєстровані, платять податки. Є представники бізнесу, які платять дуже великі податки в державний бюджет України.

Багато разів зверталася до народних депутатів. Цю тему багаторазово порушували народні депутати від ВО «Батьківщина» Григорій Немиря, Олексій Рябчин, говорячи, що потрібно надати можливість переселенцям голосувати, але у Верховній Раді недостатньо голосів. Нардепи взагалі не ходять на роботу. Якщо якісь важливі законопроекти – їх просто витягують до зали. Вони, мабуть, вважають, що переселенцям необов’язково голосувати.

Я їжджу по Україні, спілкуюся з нашими переселенцями. Вони найперше запитують не про житло, а саме про голосування. Це дуже образливо для них. Внутрішньо переселена особа – ніби якесь клеймо. Мало того, що потрібно постійно відмічатися, доводити, що ти маєш право жити, то ще й не можна голосувати. Але це такі самі громадяни України, які не просто переїхали, бо їм захотілося – вони переїхали внаслідок війни.

30% населення Луганської області нині живуть на підконтрольній Україні території Луганської області. Це люди, які переїхали, знайшли роботу, але 70% цих людей – пенсіонери, зареєстровані тут, які живуть на окупованій частині Луганщини. Вони раз на два місяці приїжджають на нашу територію, відмічаються у Пенсійному фонді. Якщо це жінки, які у відпустці з догляду за дитиною – вони також відмічаються, а потім повертаються додому.

Дуже багато людей повертаються туди не тому, що вони хочуть, а тому, що там їхні будинки. Куди їхати пенсіонерам? Не створено державної програми з підтримки цих людей, які хотіли б виїхати з окупованої території й жити на території України. Люди залишися сам на сам зі своїми проблемами, вони виживають як можуть. Зате є дуже багато корупційних схем із отримання цих пенсій. Обов’язково потрібно зареєструватися на території України. Для того щоб це зробити, потрібно знайти квартиру чи будинок. Пенсіонери платять тим людям, які реєструють. Деякі сільради реєструють без відома жителів сіл у них переселенців, люди лише згодом дізнаються, що в них у будинку зареєстрований ще хтось.

У Пенсійному фонді працюють мінімум фахівців. Якщо у нас війна, наплив переселенців, то поставте 10-15 осіб у Пенсійному фонді, щоб вони змогли обслуговувати людей, які приїжджають із тієї території. Поставте більше банкоматів, щоб не утворювалися черги та не продавали місця у чергах до цих банкоматів. Це той державницький підхід, який має бути щодо людей.

Я нещодавно була на пункті пропуску «Станично-Луганський». Це просто жах. Я хотіла б, щоб усі народні депутати, а також президент приїхали та подивилися в очі цим людям. В очах немає нічого, там безнадія. Вони взагалі не вірять, що є якийсь вихід із цієї ситуації. У президента була унікальна можливість у 2014 році стати президентом нації, але він не став ним. Він мав сказати: «Нація, єднаймося!» Але, замість того щоб припинити цю війну, знайти шляхи до миру, нагадати про Будапештський меморандум, він почав займатися власними інтересами, тому ця війна триває.

Хоча я й оптимістка, але впевнена, що за Порошенка ця війна не закінчиться. Я дуже сподіваюся, що в 2019 році, коли ми оберемо нового президента, зможе змінитися ситуація на краще. Вважаю, що президентом має стати жінка. Україна жіночого роду, жінка – берегиня. У нашій країні є одна така жінка – це Юлія Тимошенко. Я в її команді з 2005 року, тому добре це знаю, бачила, як жили українці за прем’єрства Тимошенко.