Віктор Бронюк про сп’яніння від влади, досягнення Гройсмана і мізки українських виконавців

– Відомі гурти намагаються перебратися у Київ, ви мешкаєте у Вінниці. Чому?

Друга історія. У нас великий колектив. У кожного є дружина і діти, є певні обов’язки, які їх тримають у Вінниці. І зірватися всім, переїхати сюди, десь у спальному районі зняти житло – який сенс? Тим паче зробили зараз дороги. Від Вінниці до Києва дорога займає дві години, а то й менше. Те саме – залізничним транспортом. Дві години і п’ятдесят хвилин – і ти в Вінниці або Києві.

– Я кожного дня стою у заторах, коли їду до Ірпеня. Тому мені іноді здається, що Вінниця ближче навіть.

– Коли ми починали свою діяльність, то багато хто говорив, не буду навіть називати їхні прізвища, дехто вже навіть встиг емігрувати ближче до північних оленів, що це пацани так повиламуються, а потім все одно переїдуть. Ми багато про це говорили, справді виникали питання. Але зараз засоби дозволяють багато, і якщо треба з кимось поспілкуватися, ми приїжджаємо, влаштовуємо прес-дні. Або в момент гастролей плануємо так день, щоб мати можливість ще поспілкуватися. А що ж до обміну інформацією, то взагалі без проблем. На сьогодні неважливо, в якому місті ти живеш. Якщо є бажання з кимось спілкуватися, ти це можеш робити.

– Наша програма називається Politeka Оnline, отже мої питання будуть більш політичного характеру, не стільки про творчість. Ви з Вінниці, ми знаємо, що й Порошенко, і Гройсман, і Рева, можна ще продовжувати, теж із Вінниці. Які у вас зараз відносини з владою?

– Якщо казати щодо моїх відносин, то вони ні з ким не змінились. Тобто з тих, кого ви назвали, я знаю багатьох багато років, і знаю з гарного погляду. Якщо говорити про Володимира Борисовича, чинного прем’єр-міністра, то я колись працював у команді, яка привела його до мерської посади. За його пропозиції я рік і місяць працював у Вінницькій міській раді в департаменті культури. А коли вже гастрольне життя не дозволяло суміщати це, я написав заяву, але залишився його радником на громадських засадах.

Андрія Олексійовича Реву також багато років знаю. З Петром Олексійовичем знайомий, але не скажу, що це якісь тісні стосунки. Знаєте, ми живемо в такий час, коли є багато соціальних невирішених питань і всього іншого. На сьогодні я особисто знайомий із більшістю з політичної верхівки України, це правда. З ким більше, з ким менше. Але якщо говорити без ідеалізації, а суто про здобутки, то Володимир Гройсман – чи не єдина постать в українському політикумі, яка налаштована не на процес, а на результат. Багато хто може мені апелювати. Але я з цією людиною працював. Якщо ви приїдете до Вінниці, я пальцем покажу, що змінилося в місті. Сьогодні, подорожуючи країною, я вам скажу, що багато доріг роками взагалі не робили, а за останній рік дуже багато чого пішло. Незважаючи на те, що в країні триває війна. Виникає інше питання: чому двадцять п’ять років цього не можна було робити?

– До Євро-2012 теж багато доріг було зроблено.

– Дві дороги. Варшавське шосе і Київ-Чоп.

– Якщо переходити вже на Володимира Гройсмана, то зараз ви відчуваєте якусь підтримку від нього? Адже в нас завжди було так, що всі підтягували своїх людей. Не знаю, нормально це чи ні, але так було. Чи стало у вас більше концертів?

– Як на мене, то навіть більше з’явилось якоїсь відповідальності. Часто навіть буває таке, що приїжджаєш в місто на концерт чи навіть спілкуєшся із замовниками на корпоративній вечірці, й багато хто знає, що ми знайомі – розкажи, що та як. Дехто приходить і відверто жаліється, розказує, які в нього негаразди. Я розумію, що його це дістало, накипіло і треба з кимось поділитись…

У нас завжди був діалог: можеш виступити на День Вінниці, треба. Ну, так, чому б і ні. Але якоїсь протекції чи лобіювання ніколи не було і сьогодні немає також. Мова про те, що ви нас не побачите на якихось відомчих заходах чи ще десь. Немає якоїсь вказівки у міністерстві культури, що без Бронюка і гурту ТіК не має пройти жоден державних захід. Є бажання – запрошують, ми беремо в тому участь.

– У 2009 році ви, разом із багатьма українськими зірками, брали участь у підтримці кандидата у президенти України Юлії Тимошенко. Почався всеукраїнський тур «З Україною в серці». До речі, Володимир Гройсман уже був тоді міським головою. Зараз вийшли б ви на цю сцену, чи підтримували б ви зараз Юлію Тимошенко?

– По-перше, я не розумію, в чому її зараз підтримувати – немає якихось перегонів.

– А чому ви пішли тоді?

– Не хочеться говорити, як у нас кажуть, що всі пішли, і я пішов. Чесно, на той момент ми багато спілкувалися. Та команда, яка йшла з нею, в них було більше шансів зробити корисніше щось для держави, ніж у команди, яка прийшла з Віктором Януковичем.

Це було моє рішення, мені запропонували – я погодився. Я в жодному разі не буду розказувати, що я ходив до біоенергетика, і він мені порадив. Були й такі. Я часто віджартовуюся, що був картковий борг, довелося йти. Жарти жартами, але на той момент ті погляди, які відстоювала ця команда, для мене були ближчими. Я підтримав, як громадянин, це була моя позиція.

– На ваш погляд, чи повинні митці взагалі підтримувати якусь політичну сторону? Бути відверто політичними людьми?

– У нас, на жаль, поки що без політики не можна. Не пам’ятаю, хто автор цієї фрази «якщо ти досі не зацікавився політикою, політика все одно зацікавиться тобою». В нас занадто політизоване суспільство. Футбол відбувається – футбол політизований, Євробачення – Євробачення політизоване. Бо люди хочуть реально якихось змін. А політики сьогоднішні у більшості не здатні зробити якихось якісних змін. Це формує вже певну апатію. Я пам’ятаю, як десь на зорі двотисячних років ми приїхали до Польщі в рамках студентського обміну, і в них були вибори. Я там питався в колег, як вони ставляться до політики. Відповідь була: якщо чесно, нам пофіг. Кажу: «Ну як, у вас же ж вибори». Пояснили, що в них на вибори більше старше покоління ходить, а молодь – ні.

У нас сьогодні теж формують подібну апатію серед населення. Але з часів Римської імперії нічого не змінилося. Люди завжди хочуть хліба і видовищ. Дайте нам кіло гречки, привезіть нам артиста, і ми проголосуємо. Хоч як це  банально, але проблема сьогодні в цьому.

От у нас є така композиція, називається «Від виборів до виборів». Там я написав такі строфи: «Давайте цінувати життя і красу, відкинувши всі суперечки. Бо Майдани починаються із твого голосу, проданого за гречку». Тобто кожна якась річ – це межа відповідальності. Говорять, що у всьому винуваті політики. А вас що, дома не було? У нас велика країна, і люди справді показали, що вони на цій землі є носіями влади. Не президент, не прем’єр-міністр, не силові відомства. Тут є люди, які готові в момент істини жертвувати найдорожчим.

– Як ви прогнозуєте, на наступних виборах буде те саме? Тобто артисти і гречка чи щось змінилося?

– Ні, кожні вибори дарують людям якісь нові технології, новий підхід. Усе розвивається, бачите…

– Але чи люди після двох Майданів змінилися так, щоб голосувати лише серцем?

– На це можна дивитися з різних боків. Багато хто хотів змін і хоче досі. Але багато хто не готовий змінюватися. У нього є якась своя зона комфорту. Робити якісь зміни всередині ніхто не хоче. І тут простіше знайти крайнього – винного в чомусь. Але взяти відповідальність в якийсь момент на себе, визнати цю провину, що проголосував за того депутата, в якого навіть немає середньої освіти, але він пішов писати закони. Як таке може бути? Хто його вибрав, хто туди послав?

Я також виходець із периферії. Україна – аграрна. Наведу приклад: якщо картопля не дає врожай, міняють сорт картоплі. Якщо ти покладеш на корову сідло, теоретично на ній можна їхати верхи, але ти не виграєш жодні перегони, бо в неї інше призначення. Тому тут треба віддавати собі належне – якщо людина туди йде, ти обираєш її до Верховної Ради, то вона повинна там щось робити, від неї повинна бути якась користь.

– Ви думаєте піти в політику? Ви як мажоритарник могли б легко стати народним депутатом. І багато списків політичних партій теж хотіли б вас мати.

– Мені неодноразово пропонували. Піти, щоб потусуватися, я не хочу. Піти, щоб значок був чи ще якась річ… Я намагаюся так жити, щоб мені не було від кого переховуватися. Дякувати Богу, я сьогодні можу сміливо погуляти, вийти на ринок, якщо я хочу чогось свіженького купити. А боятися вийти у супермаркет чи просто на вулицю? Йти з командою, яка готова щось робити – це інша річ.

– А ви бачите таку команду?

– Ну, наразі це та, що поставлена. Це, можливо, ті люди, з якими я пішов би.

– Із Володимиром Гройсманом?

– Зокрема. Глобально людям стало жити не краще, це правда. Але я, зважаючи на те, що мав змогу працювати у команді політтехнологів, на цей процес дивлюся трошки з іншого боку. Той рівень саботування на всіх рівнях влади, який відбувається… Ніхто нічого не хоче робити. Хоч як ми до цього ставимось, але у період після революції 2004 року фактично було не знищено, а взагалі викинуто ланку управлінців. І до влади поприходили люди з бізнесу, які розглядають владу на місцях як бізнес.

Він приходить на державну посаду і не розуміє, що це трошки інша річ. Але він шукає, де відбивати цю інвестицію. А в рамках держави починає формуватися такий «фемілі бізнес», клановість. Як тут узагалі можуть відбутися якісні зміни? Це той момент, коли всі почнуть якісно виконувати свою роботу. Це  певна утопія, але все ж таки.

У мене є друзі та куми – народні депутати. Вони приходять і розказують прості схеми. Якщо треба ухвалити якесь рішення – приходить людина і говорить, що треба за це проголосувати. Тобі показують чемодан грошей, це образно. І дуже важко витримати цю спокусу. Бо ти знаєш, що навіть якщо не візьмеш, будеш перед собою чистий, але знаєш тих людей, які візьмуть, і не один. І ми бачимо, як відбувається лобіювання різноманітних бізнес-інтересів. Коли закони пишуть під конкретних людей. А Верховна Рада займається лобіюванням інтересів певних фінансових груп. Тут така річ, що вона все одно мусить пересіятись, але це мусить іти еволюційним шляхом. І якщо знову буде революція… Це правда, що революцію роблять романтики, а користуються нею негідники. І не лише в Україні.

Єдине, що кожна така невдала революція породжує зневіру і на декілька поколінь знову сіє зерно відрази від усіх тих процесів. Бо, на жаль, люди, які на революційних гаслах приходять до влади, не завжди в житті є такими. Ми сьогодні маємо багато розчарувань.

– На третій Майдан пішли б, якщо буде?

– А чого на нього йти?

– Якщо влада вас не влаштовуватиме. Зараз багато людей, які були на першому і другому Майданах, кажуть, що на будь-який майдан вони в житті не підуть, бо, як ви сказали, його роблять романтики, а потім користуються негідники.

– Якщо він буде, то не буде вже таким. Люди не будуть там стояти в тридцятиградусний мороз. На жаль, під час Революції Гідності люди показали, що готові віддавати найдорожче, що в них є – це своє життя. За те, щоб у країні нарешті відбулися якісь зміни. Дуже шкода, що мало хто з політиків узагалі до цього дослухається.

Біда кожної політичної сили в тому, що вони, коли приходять, то думають, що на все життя. Приходять, відбувається сп’яніння від влади, а його не кожен може пережити. Так само не кожен може пережити випробування грішми.

Треба бути готовими і мати чітку мету, команду, по-друге. А по-третє, треба не просто приходити з такою риторикою, щоб мовне питання зачепити чи якесь інше. Повинна бути загальна програма до десяти пунктів, зрозуміла учням за партою, вчителю біля шкільної дошки, водієві таксі, керівнику організації і президенту країни. Щоб усі розуміли, в якому ми напрямку йдемо.

От говорять: «Я хочу, щоб ми всі жили добре». Вкрали три мільярди грошей – одній людині ж стало жити краще. Ніби й не обманув. Але це все – тотальна безкарність, яка породжує вседозволеність. Бо ніхто ні за що не покараний. Ну, як у нас в Україні кажуть: а може, він строїться, а може, йому треба тих грошей.

– Стало відомо, що Іван Дорн і група «Гриби» беруть участь у МТV Europe music awаrds від Росії. Як ви ставитеся до цього?

– Усім цим громадянам є 18 чи 21 рік. Кожному з них бозя дав голову, в якій є така сіро-біла речовина, яка називається мозок. Вони самі вирішують. Яка різниця, що я з цього приводу думаю? Це їхній особистий вибір, чому я маю їх засуджувати? Я, можливо, думаю по-іншому, але це моя голова і моє життя. Вони хочуть у тому напрямку рухатись, то що я зроблю?