Олексій Арестович про стратегію США, недовіру Порошенка і війну з угорцями

Щодо скандального закону про реінтеграцію Донбасу

Прості пояснення тут не працюють. Є стратегія США щодо Росії. Вона дуже складна. Вони виходять з формули Бісмарка: з Україною Росія імперія, а без України – ні. Їх дістала Росія, яка воює проти Заходу і суне палиці в колеса Америці. У них свої імперські амбіції – спроба відновити Радянський Союз. Американці, нарешті, це зрозуміли і почали працювати у відповідь. Якщо в 2019 чи 2025 році тут перемагають проросійські сили, то все, що США сюди вклали, збільшує російську політичну міць. Значить багато давати не можна. Але якщо Росія далі лізе в Європу, потрібні виконавці, які будуть її зупиняти. Якщо цього не зроблять українські солдати, будуть робити американські. Тому посилити нас треба, щоб ми проливали російську кров.

Вершиною цієї складної американської політики як раз є цей неоковирний документ. Де Росія визнається агресором, а сам закон називається не про деокупацію, а про реінтеграцію. Начебто, ніякої агресії немає.

Тому що якщо вводити воєнний стан – це ризик. Тому ми і продовжуємо на рік закон про особливий порядок самоврядування. Це заміна закону про воєнний стан. Це такий компроміс. Закон написали в Вашингтоні, шапку приліпили в Берліні.

При чому Порошенко знав, що депутатам не можна заздалегідь давати цей закон. Тому що якість депутатського корпусу залишає бажати кращого. Президент не довіряє Верховній Раді. І своїм депутатам навіть більше, ніж чужим.

Криво, косо, з поправками, але цей закон ухвалять у другому читанні. Адже цього хочуть американці. Частина на Заході зрозуміли, що ця війна йде проти Заходу. І раз Україна зупиняє ведмедя, нехай зупиняє і далі.

Ми – не інструмент. Перші два роки наша політика не збігалася, на третій рік збіглася. Але через два роки вона може знову не збігатися. Поки наші інтереси збіглися, тому вони лобіюють цей закон – в рамках великої стратегії проти Росії.

І ми – головний майданчик боротьби США з Росією за свободу Європи. Ми – східний вал, який зупиняє Росію. І ми – пастка, яка завдає порізи ведмедю, що засунув в неї лапи.

Умовою Німеччини було не вводити воєнний стан. Тому що це обрушить всі переговорні процеси – всю тонку гру Німеччини з Росією. І ми не вводимо його. При цьому застосовувати Збройні сили треба, вони ж проводять операцію, їм передаються повноваження відповідно до цього закону. Тобто треба виходити з колізії. Назвати когось ворогом, сказати, що у нас війна, але при цьому не оголошувати воєнний стан. Тому в законі звучить, що президент може застосовувати військові сили на окремих окупованих територіях Луганської та Донецької областей. А також інших, якщо виникне така необхідність. До цього він міг їх застосовувати, але за умови введення воєнного чи надзвичайного стану.

І в цьому законі вводиться поняття «операція з оборони України». Це нове політичне поняття, яке можна застосовувати. Тобто додаються повноваження цим законом. І квінтесенція в тому, щоб оголосити війну не оголошуючи її.

Про протести

Людям це все не роз’яснюють, тому що немає сенсу. Сьогодні ти говориш одне, а завтра канал якогось олігарха все переінакшує, і Порошенко вже зрадник, а Турчинов – негідник. З телевізором важко боротися.

Тим більше, що Порошенко тридцять років в цій каші вариться, і його переконують, що з людьми не треба розмовляти, а треба ставити перед фактом. І він продовжує в тому ж дусі.

Але він робить символічні дії – стає на коліна перед інвалідом-бійцем, супроводжує нашу команду, яка їде в Канаду змагатися. Розуміє, що український народ сентиментальний і йому краще давати такі символічні ходи. І багато хто цьому вірить. Скоро він вийде на трибуну Майдану, стане на коліна і скаже: «Вибачте, я все життя боровся, намагався».

Парадокс України в чому? Коли були бої на Грушевського, протестуючі хотіли увірватися в урядовий квартал. Я питаю: навіщо, адже там шістсот рядів ментів? А вони кажуть: а що робити, це ж бої, треба увірватися в квартал. Я кажу: зайдіть з боку «Арсенальної» або по Інститутській – там нікого. З парою командирів ми пішли, і виявилося, що Адміністрацію президента охороняє дванадцять солдатів-строковиків, яких в розпал боїв там кинули. Беріть. Але ні, для українців важливо порвати. Українська нація сильно тяжіє до символізму.

Тому всі ці Юлі і Міші можуть місяць накачувати публіку, а потім президент виходить, робить один сильний символічний жест, і все – місяць роботи олігархічних каналів, кампанія на двадцять п’ять мільйонів доларів полетіла в нікуди. І всерйоз пояснювати тонкощі законодавства такому народу нікому в голову не приходить. В Україні неможливо налагодити якісний зв’язок з народом, тому що народ не вміє міркувати.

Як це змінити? Суспільство і людина розвиваються за одними й тими ж законами. Це систематична робота над собою, яку ніхто не веде і ніхто не вміє робити. Це вважається нудним. Або через кризи і катастрофи. Якщо ми не можемо систематично працювати над собою, будуть кризи і катастрофи.

Про наслідки закону

Якщо цей закон буде проголосований у другому читанні і президент його підпише, Росія потрапляє в дуже неприємну ситуацію.

Міжнародне право працює дуже хитро. Якщо жінка говорить, що цей чоловік – батько моєї дитини, то вона не зобов’язана це доводити. Його вписують в свідоцтво про народження, і тепер він повинен довести, що це не так.

Міжнародне право працює на користь жертви. Ми говоримо – це агресор і не зобов’язані це доводити. Він уже агресор для всіх, як суб’єкт міжнародного права. Росії приклеюють ярлик, а чи приймуть це країни – це велике питання. Навіть ПАРЄ прийняла рішення про зняття з неї санкцій.

Але ми створили умови і тепер можемо вимагати визнання її агресором. Значить, вона не може вводити миротворців. Де-факто Мінські угоди припиняють своє існування, тому що агресор не може бути посередником. Де-юре залишаються. Можливо, захитається позиція Росії в ООН. Або взагалі буде підняте питання, чи може агресор бути постійним членом Ради Безпеки ООН. Треба домогтися, щоб більшість країн визнали Росію агресором офіційно, і дипломатія виходила з цього. Це може зайняти не один рік. Тому потрібно провести сильну і злагоджену політичну кампанію з цього питання.

Про союзників

ПАРЄ рекомендує Україні переглянути норми закону про освіту, які стосуються мов нацменшин. Ми почали рости, і вони хочуть це загасити. Ми стаємо геополітичним суб’єктом.

Якщо Україна стане на ноги, усвідомить себе і почне поводитись, як нормальна країна, ми криємо всі ці Румунії, Угорщини і всіх інших, як бик осу. Вони це відчувають і почали нас підрізати. Україна була телям, якого доїли всі. І раптом ми починаємо гарчати. Невчасно, криво, косо. Президент намагається грати з націоналістичною частиною електорату. Ми все робимо неправильно, але ми це робимо. Країна, в якій чотириста тисяч відмобілізованих силовиків, більше, ніж всі їхні армії, не може бути рядовою.

Ми сильні, але себе ще не усвідомлюємо. Вони хвилюються, що з Україною доведеться рахуватися.

Нарешті Україна почала виростати з коротких політичних штанців і працювати з реальністю. Усередині НАТО більше двадцяти міждержавних конфліктів. Всі воюють з усіма. Не буває такого поняття, як реальні союзники. Бувають ситуативні союзники. Черчілль дав універсальну формулу: «У Англії немає постійних союзників, у неї є постійні інтереси». Союзників не буває, буває ворог мого ворога.

Сьогодні наші ситуативні союзники – Сполучені Штати Америки. Система там працює так, що Трампа ставлять в стійло і змушують робити те, що потрібно. Хоча за Обами було не так. Це велике питання, чи були вони нашими союзниками. Ким вони будуть нам через два роки, знову не відомо.

Про тактичні помилки

Мовним питанням можна відвернути від чого завгодно. Є Ізраїль, який сімдесят років воює з арабами і хоче їх знищити.

І яка мова друга державна в Ізраїлі? Арабська. Євреї хіба такі ідіоти, зробити другою державною мовою свого ворога? Ні. Значить, вони щось мали на увазі. Тому що є півтора мільйони ізраїльських арабів, які хочуть говорити своєю рідною мовою. І їх лояльність сумнівна. І їх треба уважити – це громадяни, з ними треба вести грамотну політику.

А ненька каже, що у нас дванадцять мільйонів зайвих людей, які говорять не тією мовою. Це складна позиція – загравання Порошенка з правою частиною електорату. Але це до добра не доводить. Йому доводиться забирати на себе праву частину електорату в умовах фактично розпочатої президентської і парламентської кампанії. Для великої кількості виборців це дуже болюче питання. Ось і граються, відштовхуючи російськомовну частину України. І створюють цим вельми важкі міжнародні наслідки, дуже недоречні.

При чому Венеціанська комісія робить висновок, що закон хороший. Кращий, ніж відповідний угорський закон. Але немає ніякої різниці, хороший у нас закон, чи ні. Є конкретні кампанії. І іноді дуже поганий закон може привести до дуже хороших політичних наслідків. І навпаки. Дуже хороший закон може змусити нас воювати вже на два фронти. Міністр закордонних справ Угорщини заїжджає на нашу територію, готує сепаратистський референдум і посилає нашого міністра закордонних справ на нашій території. Якщо ви вже взялися качати права і захищати національні права, то качайте до кінця. Викликайте послів, підвішуйте їх за яйця на просушування. Тому що країна, яка себе поважає, порвала б за такий організований демарш.

Те, що робить Угорщина, має всі ознаки операції з розгойдування сепаратистського бунту в Закарпатті. Хочемо повоювати з угорцями? Доведеться вбивати громадян ЄС і НАТО. Це не орки дикі, на яких можна сказати, що ось Азія котиться в Європу, а ми тут щит.

Адже розумна держава що робить – сусідів робить союзниками. А ми готові по них стріляти? Тоді навіщо так качати човен? Чим більше ниток нас пов’язує з ними, тим менше ймовірність, що хтось захоче воювати. А ми б’ємо горщики. Резюме цьому дуже просте – не вмієш грати, не бийся.