В’ятрович Володимир Михайлович: націоналіст і відновлювач української ідентичності
В’ятрович Володимир Михайлович – історик, головним завданням якого є формування національного гуманітарного простору.
Біографія
В’ятрович Володимир Михайлович народився 7 липня 1977 року в місті Львів.
Освіта
Володимир В’ятрович за освітою історик. У 1999 році закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка.
Через п’ять років Володимир захистив дисертацію і став кандидатом історичних наук.
У 2010-2011 роках він проходив стажування в Гарварді.
Сім’я
Володимир одружений. Дружину звуть Ярина Ясиневич. Вона народилася 6 серпня у Львові. Також має диплом Львівського національного університету імені Івана Франка. Тут вона вивчала менеджмент на економічному факультеті. Дружина В’ятровича займається підприємницькою діяльністю.
Крім того Ясиневич займається громадською діяльністю. Вона є членом таких організацій, як Ініціативна група “Першого грудня”, Реанімаційний пакет реформ (РПР), Центр громадянського представництва “Життя”.
У шостому скликанні Верховної Ради Ярина була помічницею народного депутата Святослава Вакарчука. Працювала на платній основі. У 2019 році вона також вирішила балотуватись до Верховної Ради. На вибори йде з партією “Голос”.
У Володимира В’ятровича та Ярини Ясиневич є один син. Звуть його Юрій.
Кар’єра
З 2002 року протягом шести років Володимир В’ятрович очолював у Львові Центр досліджень визвольного руху.
В’ятрович взяв активну участь у Помаранчевій революції. Він був членом “Опору молоді”, а також “Чорної Пори”.
Один навчальний рік (2005-2006) Володимир викладав історію українського визвольного руху в 1920-1950-х роках в Українському Католицькому Університеті (Львів). Одночасно з цим, з серпня 2005 року він працював в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.
З травня 2007 року Володимир В’ятрович почав працювати в Інституті національної пам’яті. Тоді він став представником Інституту в рідній йому Львівській області. Через пів року Володимир очолив архівний відділ.
У 2008 році В’ятрович консультував міжнародний проєкт “Україна пам’ятає, світ визнає”, метою якого визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу. З цього ж року В’ятрович керує вченою радою Центру досліджень визвольного руху.
Володимир очолював Архів Служби Безпеки України (2008-2010), консультував главу СБУ з науково-дослідних питань.
З 2012 по 2016 рік він працював в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”.
Володимир В’ятрович став активним учасником Євромайдану 2013-2014 років. У березні 2014 року він обіймав посаду голови Українського інституту національної пам’яті.
У липні 2019 року вирішив стати депутатом. В’ятрович вперше балотується до Верховної Ради. В український парламент під номером двадцять п’ять він йде в списку партії “Європейська Солідарність”.
Володимир В’ятрович написав сім монографій і ще три у співавторстві, присвячених визвольному рухові на Західній Україні, Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА). Крім того, вчений пише історичні статті для українських інтернет-видань.
Глава Інституту нацпам’яті також член Львівської міської громадської наукової організації “Центр досліджень визвольного руху”.
Цитати і заяви
Про намір йти в політику
“П’ять років після Майдану були виснажливим марафоном. Вкладені зусилля дали результат: цілі, які ставив перед собою, йдучи на посаду керівника Інституту національної пам’яті, досягнуто.
Україна засудила комуністичний режим нарівні з нацистським тоталітарним. Борці за незалежність отримали визнання держави, яка з’явилася завдяки їхньої відданості. Тисячі людей дізналися в відкритих архівах КДБ справжню долю своїх родин, а через них – минуле своєї країни.
Ми з української точки зору поглянули на історію минулої війни. Змінився не тільки символ пам’яті – червоний мак. Ми тепер згадаємо всіх своїх полеглих: на всіх фронтах, на всіх театрах війни, в усі роки. Наратив змінився з “виняткової ролі партії і вождів” в інклюзивність досвіду багатомільйонного народу.
Так українці повертають собі національну пам’ять, яку ретельно стирали чужі. Інститут, який я очолюю, створив умови відкритості для роботи дослідників і кожного, хто цікавиться історією.
Досягнувши поставленої мети, я сам хотів скористатися ними, повернутися до улюбленої справи – писати історичні книжки. Але політична ситуація змінилася.
Україна робить вибір в бік ще більших змін. Я поважаю такий вибір, ми всі прагнули кардинальних змін на Майдані. Ми ініціювали і завершили декомунізацію. А це означає, що з публічного простору прибрано сміття совкової пропаганди, а значить – є вільний простір створювати якісне майбутнє. Повертаючи пам’ять мільйонів викреслених з історії людей, ми створюємо сучасне суспільство, здатне до емпатії. Тому відновлена пам’ять – це про досвід. І він нам підказує: зміни – це можливості, виклики і загрози. Можливостями слід користуватися.
Виклики слід мати відвагу прийняти. Загрози слід мати силу відвести. Зараз ключові досягнення в захисті нашого суверенітету – під загрозою. Загрозою браку досвіду, необачності, реваншу.
Тому я вирішив свої гавелівські “перші п’ять років” використовувати для продовження роботи в інтересах України в безпосередній політиці. Про можливу співпрацю говорив з двома ідейно близькими мені силами. Від обох мав аналогічні пропозиції – обиратися по округу у Львові. Варіант для мене майже безпрограшний, але я відмовився. Вважаю неправильним, щоб важливі для всієї країни питання національної ідентичності представляли, як такі, що потрібні тільки галичанам.
Але загроза перетворити волю українських змін в реванш ворога зростає. Тому прийняв пропозицію “Європейської солідарності” про 25 місце.
Я йду в політику заради того, щоб Україна була рідною домівкою, в якій живеш в достатку і куди з радістю повертаєшся. Щоб наші діти спілкувалися між собою українською, не нехтували іноземними мовами, знали б нашу історію, не спотворену з-за кордону і з упевненістю дивилися в своє майбутнє, незатьмарене ні війною, ні здачею країни.
Особисто я запевняю: не піду ні на які компроміси щодо національних інтересів. Нехай зміни будуть українською”!
Про український націоналізм
“Особливість українського націоналізму в тому, що він неможливий без української мови. Без нього націоналізм перестає бути українським”.
Про готовність знаходитися в меншості
“Більшість не виходила на Майдан. Більшість не пішла на війну. Більшість не будувала армію. Навіть якщо нас меншість, ми повинні розуміти, що несемо відповідальність за те, в який бік буде рухатися країна.
Так, ми можемо знайти для себе сотні причин, щоб не виходити знову на вулицю. Мені вже набридли Майдани. Не хочеться, вже досить: відстоялися, відкричали. Але ми все одно повинні вийти, якщо буде потрібно.
У вас є вибір – плюнути і сказати: набридло, все, втомився. Або залишатися тією меншістю, яка буде штовхати вперед. Буде несолодко. Буде важко. Зате не буде соромно”.
Декларація
У селі Нижча Дубечня у нього є земельна ділянка дев’ятсот шістдесят чотири квадратні метри. У Львові він має квартиру, якою володіє в спільній власності.
У Ярини Ясиневич, згідно з декларацією чоловіка, є половина квартири у Львові (вісімдесят один квадратний метр), земельна ділянка та житловий будинок в селищі Ворзель на Київщині (двісті шістдесят чотири і сто тринадцять один квадратний метр, відповідно).
Володимир В’ятрович пересувається на Subaru Impreza 2010 року випуску. У 2016 році голова Інституту нацпам’яті віддав за неї двісті дев’яносто тисяч гривень.
За 2018 рік зарплата в Інституті у В’ятровича склала вісімсот тридцять чотири тисячі гривень. Книжковий “Клуб сімейного дозвілля” виплатив тридцять дев’ять тисяч гривень Володимиру в якості роялті.
Пів мільйона гривень – дохід від підприємницької діяльності Ярини Ясиневич. Ще десять тисяч гривень вона отримала в якості соціальної допомоги при народженні дитини.
На банківському рахунку у Володимира зберігається сто тридцять тисяч гривень, у його дружини – тридцять тисяч гривень і тридцять один євро. Готівковими коштами В’ятрович задекларував п’ятнадцять тисяч доларів. Стільки ж має і Ярина Ясиневич.
Посилання
Особиста сторінка Володимира В’ятровича в Фейсбук.
Відео