Країна канібалізму і рабства: як Південний Судан став найгіршим місцем у світі

Як ми знаємо, зовсім небагато африканських країн можуть похвалитися хоч більш-менш адекватно функціональним державним апаратом, економікою та інфраструктурою. Особливо плачевна ситуація в так званій чорній Африці – на територіях, що на південь від Сахари, лише ПАР, Намібія і Ботсвана здатні похвалитися належністю до якоїсь подоби цивілізованого світу.

Останнім часом чималих успіхів домоглася також Руанда, котру ведуть залізною рукою «африканського Лі Куан Ю» – президента-реформатора Поля Кагаме. В інших же країнах ситуація, м’яко кажучи, не зовсім виправдала надії професійних борців із кривавими європейськими колонізаторами: цілий континент скотився у злидні, невігластво і нескінченну війну всіх з усіма.

Але навіть серед усіх цих чудових країн є ті, що різко виділяються на тлі інших: у Чаді, Сомалі, Сьєрра-Леоне або Демократичній республіці Конго життя куди «веселіше», ніж у більшості злиденних і корумпованих, але більш-менш адекватних, країн. А ось «рекордсменом» серед невдах і безперечним лідером із неефективності є, на нашу думку, наймолодша держава на планеті – Південний Судан.

Трохи історії

До початку європейської колонізації Чорного континенту на території, де в результаті злиття численних річок і озер бере початок велика африканська річка Ніл, не існувало державних утворень. До кінця XIX століття численна група нілотських народів проживала родоплемінним строєм, займаючись випасом худоби, полюванням і примітивним землеробством. Звичайно, не були рідкістю численні сутички між племенами.

З приходом англійців, територію було включено до складу колонії Англо-єгипетський Судан. Проте північ і південь Судану були підпорядковані окремим адміністраціям, а в 1922 році на пересування між двома регіонами були запроваджені спеціальні візи. Британці намагалися обмежити вплив арабо-мусульманської півночі на негритянський південь, який сповідував анімістичні вірування. А місіонери намагалися обернути місцевих язичників у християнство.

У 1956 році Судан отримав незалежність. Будучи однією з найнепримиренніших мусульманських країн, Судан тут же почав політику примусової ісламізації населення південних провінцій. Така політика офіційного Хартума натрапила на спротив ісламізованих і призвела до громадянської війни, що тривала з перервами 22 роки і забрала, за найскромнішими оцінками, не менш як 2 мільйони життів південних суданців. Особливою жорсткістю відрізнялися дії урядових військ під час перебування при владі авторитарного лідера Омара аль-Башира – фанатичного ісламіста, який офіційно запровадив у країні закони шаріату і надав на певний час притулок Усамі бен Ладену (чим накликав на Судан американські бомбардування і опустив країну до рівня держави-ізгоя).

Довгоочікувана незалежність

Як би там не було, за сприяння міжнародної спільноти війну було припинено, а Південний Судан у 2011 році отримав жадану незалежність. Здавалося б, у молодої держави, що пройшла крізь нелегкі випробування, усе повинно бути добре: цьому сприяло етнічно однорідне населення, родючі землі і величезні запаси нафти. Але відразу ж після проголошення незалежності все пішло шкереберть.

По-перше, відносини молодої республіки зі своєю колишньою метрополією були далекі від ідилії: того ж 2011 року між Джуба (місто, що стало столицею нової держави) і Хартумом почалася війна за контроль над низкою прикордонних територій. Після закінчення конфлікту Судан перекрив свій нафтопровід для прокачування південносуданської нафти (а саме, заломив за прокачування таку ціну, що гнати її стало економічно абсолютно невигідно). Доходи стрімко падали, грошей усе меншало. У цій ситуації численні ветерани війни за незалежність, які не звикли тримати в руках нічого, крім автомата, організувалися в численні банди і почали нишпорити країною в пошуках наживи. Як правило, банди були організовані за племінною належністю, і займалися грабежами (а попутно – вбивствами і зґвалтуваннями) представників інших етнічних груп. До речі, про автомати – дуже голосно сказано. Країна убожіє так швидко, що багатьом воєнізованим групам навіть елементарний «калаш» став зовсім не по кишені. Проблему вирішили просто і елегантно: багато банд повернулися, що називається, до своїх споконвічних коренів (хоча, швидше за все, вони від них ніколи і не йшли), озброюючись списами, мечами, луками і стрілами.

Один із численних прикладів: герой війни за незалежність Південного Судану Давид Яу Яу дуже хотів стати депутатом парламенту країни, але пролетів на перших виборах 2011 року. Розсердившись на невдячних співгромадян, він тут же організував загін лучників і списоносців, які щонайменше два роки займалися грабежами, викраденням худоби і работоргівлею на сході країни біля кордону з Ефіопією. Оскільки все це супроводжувалося масовими вбивствами, у 2013 році на боротьбу з Яу Яу уряд направив тих, хто в Південному Судані іменується регулярною армією. Розбивши озброєних примітивним зброєю головорізів, військові вирішили, що повертатися додому з порожніми руками зовсім не комільфо. Поділившись на малі групи, «сили безпеки» самі почали грабувати і вбивати жителів багатостраждальної провінції Джонглій.

Громадянська війна

Серед народів і племен Південного Судану немає яскраво вираженого домінантного етносу, так само як і традицій управління і підпорядкування (є лише вікові традиції племінних воєн і етнічних чищень).

Найбільшими народностями є нілітські племена дінка і нуер, котрі ведуть однаковий спосіб життя і господарство та говорять практично однією мовою. Власне, єдине, що їх відрізняє – зріст: перші взагалі вважаються найвищим народом на планеті. Дінка і нуер становлять відповідно 15% і 10% населення країни. Решта жителів країни належать ще до приблизно 60-ти племен і народностей.

У 2013 році між дінка на чолі із президентом Салва Кііром і нуер, очолюваних віце-президентом Рієкою Мачара, спалахнула найсправжнісінька громадянська війна. Мачара втік зі столиці, організувавши спротив своїх земляків, а також усіх, кого лякала перспектива домінування дінка. Зі свого боку, президент об’єднав навколо себе дінка і низку інших дрібних племен. Утім, сказати, що країна розпалася на два табори – значить, недооцінити красу південносуданського суспільства: зараз у країні діють як мінімум 6 армій і сотні озброєних банд подрібніше. Подібно ключовим гравцям мартиновської «Гри престолів», командувачі «армій» постійно воюють один проти одного, регулярно змінюючи бік, укладаючи союзи і тут же зраджуючи своїх «партнерів». Зараз бойові дії низької інтенсивності переважно тривають у центрі країни, у штаті з іронічною назвою Unity («Єдність»).

Африканські пристрасті

Під час бойових дій протиборчі сторони масово проводять етнічні чистки у кращих національних традиціях: чоловіків убивають, жінок і дітей піддають сексуальному насильству і продають у рабство. Через це люди місяцями ховаються берегами річок і в болотах, де на них постійно триває полювання. Ні пасти худобу, ні ростити урожай у таких умовах неможливо, у різних частинах країни раз у раз починається голод, а через майже повну відсутність медицини люди вмирають від цілком виліковних хвороб.

Причому в методах винищення чужого населення (яке практикується всіма учасниками конфлікту) сторони виявляють неабияку винахідливість, залишаючи далеко позаду навіть камбоджійських Червоних кхмерів і катів нинішньої «Ісламської держави». Згідно зі звітом Африканського Союзу, оприлюдненим восени 2015 року: «Людей розчленовують, тіла спалюють, попередньо злив із них кров. Тих членів громади, хто залишився в живих, потім змушують цю кров пити, а також куштувати засмажену плоть трупів своїх співплемінників».

Інфраструктурний колапс

Утім, і на «мирних» територіях життя в цій чудовій країні не менш чудове. У найпросунутішому місті молодої республіки – 400-тисячній столиці країни Джубі, де практично нічого не говорить про війну, досі немає (і не планується) системи водопостачання, каналізації та вивозу сміття (електрика, щоправда, є).

Місто уособлює гігантське звалище: по-перше, населення звикло все кидати собі під ноги. По-друге, сенсу нести куди-небудь сміття немає – його все одно ніхто ні прибере. Велика річка Ніл для жителів Джуби – одночасно джерело питної води, яку черпають відрами на місці, душова, пральня та, перепрошуємо, відхоже місце. Невідомо, чи популярно серед південних суданців кип’ятіння свіжонабраної нільської води перед її вживанням. Зате відомо, що країну регулярно стрясають епідемії холери, малярії, чорної лихоманки і СНІДу. Щоправда, навіть приблизна статистика невідома, бо вести її просто нікому. Про масові випадки дизентерії та діарейні захворювання скромно промовчимо.

Крім того, у країні зареєстровано низку рідкісних захворювань, які не зустрічаються більше ніде за межами цього регіону. Наприклад, у південній частині країни є рідкісна хвороба невідомої природи, що називається «кивковий синдром». Вона поширена на відносно невеликій території і вражає здебільшого дітей від 5 до 15 років. На 2011 рік кількість хворих становить кілька тисяч. Ні причини захворювання, ні засоби її лікування невідомі.

Крім Ніла, природні потреби жителі молодої держави справляють прямо на вулиці, часто – на очах у всіх. Рідкісні європейці, які добралися до Південного Судану, зазначають також тотально загиджені могильні плити.

«Або ось, кладовище. На кожній могилі обов’язково нагажено. Кому хочеться сидіти в запорошених кущах? Справжній суданець обере чистеньку надгробну плиту для своїх справ», – написав один із мандрівників, шокований загальнолюдською і санітарною культурою жителів молодої республіки.

Ще одна національна риса, яка об’єднує всіх громадян Південного Судану, незалежно від їхньої племінної належності – тотальна лінь. Злидні у країні просто жахливі, але більшість людей (особливо у столиці) займається нічогонеробленням. Роль економічно активної меншини, що займається дрібним бізнесом, грає нечисленна угандійська громада (до того ж, що угандійці – теж аж ніяк не трудоголіки; так, у самій Уганді бізнесом часто займаються представники індуської діаспори). Само собою зрозуміло, що відносно працьовиті і тому відносно ж заможні угандійці викликають дику заздрість місцевого населення. Час від часу місцеві влаштовують погроми: збираються і б’ють угандійців, що понаїхали, за те, що ті працюють.

Голод і втеча із країни

В останні тижні в деяких провінціях Південного Судану офіційно оголосили голод. Згідно зі стандартами ООН, це означає, що смертність від недоїдання в зазначених регіонах становить не менш як 2 осіб на десять тисяч населення в день.

Люди змушені харчуватися водяними ліліями. Гуманітарні організації готові постачати певну кількість харчів, проте їх практично нереально довезти до проблемних місць і роздати тим, хто дійсно потребує – численні банди і військові перехоплюють гуманітарку і забирають усе собі. Тим паче, що з весни минулого року армію офіційно (!) переведено на самозабезпечення: уряд оголосив, що він не у змозі платити зарплати військовим. Замість цього люди в формі отримали право проводити реквізиції зерна та інших харчів.

Усі ці неприємності змушують багатьох жителів Південного Судану серйозно задуматися про зміну місця проживання. За підрахунками ООН, за останні три роки країну покинули вже кілька мільйонів людей, багато з яких попрямували до Європи. Точній кількості біженців підрахунку не піддаються.

А ось колишня метрополія Судан, куди також прямує дехто з доведених до відчаю південних суданців, запровадила воістину драконівські покарання для нелегалів. Відтепер спійманих за незаконний перетин кордону очікує штраф $800, 40 ударів батогом і негайна депортація. Хоча навряд чи у людей, які харчуються водяними ліліями, знайдеться майже тисяча «зелених», щоб заплатити штраф. Та й не факт, що після 40 ударів батогом депортація буде вже актуальною.

Зараз Південний Судан – напевно, найяскравіший приклад того, що називається failed state. Держава не виконує свої навіть найбазовіші функції, інфраструктура, освіта і медицина відсутні зовсім. Примітивна економіка, яка працює на рівні первісногромадських відносин, не може прогодувати навіть частину чи семи-, чи то – тринадцятимільйонного населення країни (так, ось такий ось – майже вдвічі – розкид у статистиці). Усі воюють з усіма заради влади і мізерних матеріальних ресурсів; саванами і нагір’ям носяться озброєні мечами і списами орди кочівників, які борються один з одним і забирають худобу і жінок ворога; нечисленні селяни ховаються від людей зі зброєю болотами і лісами. Убивства, зґвалтування, катування, работоргівля і канібалізм стали повсюдною звичайною справою, а методи винищення представників ворожих народностей перевершили все, що людство раніше знало про жорстокість і садизм.

Максим Вікулов