Главцар перестав вдавати з себе незайману
Було пізнє літо дві тисячі чотирнадцятого. Ми великою компанією випивали в Джон Донні. Нас було багато, дуже багато, чоловік тридцять. Тоді нас ще збиралися великі компанії. Ми були ніби як разом. Об’єднані чимось загальним. Вододіл стався потім. Пізніше. У кого на кримнаші. У кого на бандерівцях У кого на кокошнику.
Ми з Айдером Муждабаєвим сиділи на лавочці на бульварі. Курили. Дивились на повні народу кафе, на нові прокатні велосипеди, красиву плитку, буйство вогнів, безтурботних жителів, потік дорогих красивих машин. Освітлений вечірніми ліхтарями річний бульвар був хороший. Дійсно хороший. Святкування імперії періоду занепаду.
Я запитав:
– Скажи, Іззетич, у тебе немає відчуття Берліна тридцять шостого року?
– Абсолютно. Абсолютно.
Порожні щасливці
Ми спробували щось пояснити іншим. Що це не тимчасово. Що насуваються глобальні, тектонічні зміни. Що це останні дні перед катаклізмом. Везувій вже прокинувся. Помпеї приречені. “Ланкастери” вже прогрівають мотори перед зльотом і штурман в плексигласу кабіни вже проклав шлях на Дрезден. Хоч німці в залитих світлом кафе під платанами цього ще й не знають. І не хочуть про це думати. Біжіть дурні…
Марно. На нас дивилися, як на пароідальних ідіотів. Треба брати участь у виборах! Треба йти в муніципальні депутати! Треба робити теорію малих справ! Треба ловити за руку вкидання! Треба припиняти каруселі! Займатися благодійністю! Впливати на владу! Ви демшіза! Вони ж не самовбивці!
Минуло чотири роки. Главцар перестав вдавати з себе незайману і сказав відкритим текстом: хер там. Всі здохнете. Разом зі мною. У рай стрункими рядами.
І тут російська частина моєї стрічки, здається, стала щось підозрювати…
Добрий ранок.
В обох сенсах.
Аркадій Бабченко, журналіст
Нагадаємо, Путіна підняли на сміх через заяви про рай: іде набір в загін мучеників.
Як повідомляла Politeka, хвороба Путіна становить загрозу всьому світу, слова про ядерний удар – попередження.
Також Politeka писала, що Росія йде з Донбасу, їдуть цілими колонами, забирають все.