Крокодилячі очі

Ще одна вражаюча риса нашого суспільного характеру. Я її називаю «широкооке крокодиляче здивування». Коли той чи інший чиновник або особливо завзятий промо-пропагандист, потрапляючи в особистий некомфорт, раптом здивовано так – «а як же так вийшло?»

Медведчук запросто відцензурував фільм про Стуса? А чому він це може зробити в крутій державі? Справу щодо Кернеса закрили через повальну хронічну хворобу десятків прокурорів? Ой, а як же так? Чиновник, який вилітає зі столичного аеропорту в Грузію на відпочинок, раптом потрапляє на переноси вильотів і роздратовані натовпи туристів. І наївно так: «Хіба так має бути?»

А так – звісно, усе у нас дуже круто. Не рахуючи тисячі таких от дрібних незручностей. Але саме з них і складається загальна картина дуже некомфортної держави.

Причини і наслідки. Але завжди великі наївні очі.

Буквально кілька днів тому прочитав у посла Валерія Чалого такий собі рефлексивний монолог. Про те, що його друзі дедалі частіше скаржаться на марність продовження… життя в Україні. Про те, що тут мало перспектив. І про те, що настав час реваншу.

Ну і традиційне: як же так? І зовсім немає усвідомлення. Може, ми щось неправильно робили весь цей час? Може, ми не туди рушили чотири з половиною роки тому, маючи підтримку та ресурси? Може, ми захопилися розколом, а глобальні стратегічні трансформації замінили аматорськими співами і чадним патріотизмом?

Безумовно, реванш нині цілком можливий. Оскільки нинішні хлопці вельми переконливо довели, на жаль, неможливість побудови іншої України. Де трохи менше циніків і бариг.

Реванш – це завжди про втому, розчарування і недовіру. І про те, що нинішня владна команда не здатна радикально щось змінити. Вона продовжить жерти і кричати традиційні страшилки.

Осідлавши з нагоди патріотичну риторику, вона не змогла усвідомити власну виконавську неспроможність.

Скажу простіше: хлопці зайшли у владу, затишно сіли в посади, й зайнялися тільки особистими питаннями. Щиро вважаючи, що громадське саме якось себе прогодує/вирішить.

Чому я вважаю нинішній формат державності взагалі нежиттєздатним? Незалежно від прізвища поточного або чергового Великого Папи. Бо у нас раритетний порядок денний. Етніка, становлення нації, мови, автентичність, Томос.

Так, в якомусь XIX і навіть у XVIII столітті, коли скрізь пахло лайном, а на столі чадила скіпка, пошук самих себе – це було круто.

Ми запізнилися з усім цим років на 200. Щойно держава починає фетиширувати концепт «Великої Греції» або «Великої Сербії», вона одразу ж хиріє і скочується на конкурентні задвірки.

Щоб голотно під п’яний ужер розповідати таким самим про свою крутизну.

Сучасні держави – це радше динамічні технокорпорації. У яких є робота/комфорт, а не чужі полуничні плантації…

Михайло Подоляк, політтехнолог