Вигрібні… кадри
Епізод начебто вже і незначний. Скільки у нас нині ситуацій, коли хтось когось вимагає звільнити за профнепридатність. Але він дуже точно характеризує головну нашу проблему. Ні, це навіть не феєричне злодійство. Мова про найнижчу якість нашого нинішнього управлінського персоналу. Інфраструктурний міністр і він же «міністр-порученець Мартиненко» Володимир Омелян з погано прихованою злістю видихнув – «Балчун (глава УЗ) повинен піти!»
Кому другий термін?Сказано начебто коректно, але тембрально відчувається дещо інше – людина повинна не просто звільнитися, але обов’язково «валити відомим посилательним маршруту». Тут же ініціативу свого «квотного міністра» підтримав дуже популярний нині в електораті Народний Фронт.
Звідки все вони Балчун/Омелян взагалі взялись? Ну, припустимо, хлопці ніколи не чули легендарне декомунізоване – «кадри вирішують все». Ну, припустимо, хотіли, з одного боку, натикати всюди фунтів, а з іншого – бризнути в очі обивателю цілющою… водою у вигляді крутих іноземних менеджерів. У підсумку існує просте запитання: а точно зараз не працює програма з максимального приниження держави?
По-перше, спочатку потрібно було набрати рідкісних пройдисвітів. Не вивчити біографію. Не провести реал-співбесіди. Не дати випробувальний термін. А відразу ломанути несамовиті зарплати. Балчуна, наприклад, чинного концертуючого співака під які саме завдання було запрошено? Нічого не робити? Таких і своїх валом.
По-друге, а в чому взагалі принцип кадрової політики держави і всіх цих куховарчиних «громадських рад» при виконавчих…? Попонтитися, роздати інтерв’ю? Може, треба було розповісти хлопцям, що «понти – це на день-два, а потім багатоденна рутина». Коли сидиш на робочому місці, а всі посилають, саботують і не дають бюджети? Тобі ж так хочеться на лижах покататися.
До речі про лижі. І це по-третє, у нас тотальне засилля «лижників». Зоряних (Кличко), балакучих (Яценюк)… Лижники (лижні інструктори) не приходять працювати. Але приходять насолоджуватися статусом. Їм банально лінь. Вони не готові орати. Але вміють світити свої мордочки в гламурних журналах. «Ось я у вишиванці! Ось я копаю ямку під дерево!» Ми дійсно серйозно обговорюємо реформу УЗ, яку має провести баяніст Балчун?
Так ось, є всього дві ями, з яких ми і черпаємо свої кадри. Одна яма – це спритні місцеві схемники. Вони реально знають галузі і знають, як вкрасти. І, будучи розумними, згодні робити при собі Громадські ради з активістів, які, в свою чергу, нічогісінько не знають, але писають від усвідомлення своєї крутизни. Друга яма – це порожні ледарі за великі гроші. Геніальний винахід геніального госхедхантера 2014 року Бориса Ложкіна. Нишпоримо світом, шукаємо закордонників з олігофреничними обличчями і пропонуємо роботу. Але скромно запитаю: а хто винен в тому, що ми вибираємо собі менеджерів тільки в цих двох вигрібних ямах?
Михайло Подоляк, політтехнолог