Валентин Гладких про повторення сценарію Кучми та Україну без парламенту

Яким політикам байдуже доля української держави, як колишні регіонали «вкрадуть» голоси колишніх майданівців, чи зібрався президент Порошенко стати черговим Леонідом Кучмою та хто встиг під нього «лягти», розповів гість Politeka Online Валентин Гладких, політичний експерт аналітичного порталу “Слово і діло”

Щодо наявних тенденцій виборчої кампанії

Осінь – час збирати врожай. З огляду на ті тенденції, які вже помітні з початком політичного сезону, боюся, що буде багато пустоцвіту. Значна частина основних політичних сил та гравців уже думають про електоральні наслідки тих чи інших своїх кроків, значно менше їх цікавлять наслідки для української держави як на внутрішньополітичній, так і на зовнішньополітичній арені.

Є велика небезпека, що в передвиборчому запалі ми почнемо зміщувати фокус уваги з тих проблем, які треба вирішувати, на ті проблеми, які можуть сприяти досягненню певної електоральної мети.

Технології, на превеликий жаль, не змінюються в Україні з 2004 року, а можливо, і з 1999. Є прогнози, що зараз Петро Порошенко намагається повторити сценарій Леоніда Кучми 1999 року, коли українцям треба буде обирати між майже неприйнятним та геть неприйнятним кандидатом. Але проблема в тому, що сьогодні знайти аналог Симоненка зразка 1999 року буде дуже проблематично.

Після 2014 року парадигма «помаранчеві проти біло-блакитних» себе також вичерпала. Навіть у 2014 році нові сили, які виникли під час Майдану, змагалися між собою більше, ніж із біло-блакитними.

Вони всі загнали себе в своєрідне світоглядне гетто. Умовно помаранчеві сьогодні навіть не претендують на електорат умовно біло-блакитних. Навіть біло-блакитні дрейфують у бік центру та забирають частину помаранчевого електорату – тих людей, які зневірилися в результатах Революції Гідності та шукають якусь прийнятну для себе альтернативу.

У біло-блакитних відбуватиметься своєрідна сегрегація. Радикально проросійський, антиукраїнський сегмент: Вадим Рабінович, Віктор Медведчук, – вони заберуть, а Юрій Бойко буде дрейфувати ближче до центру та орієнтуватися на патріотичний електорат.

У 2012 році Партія регіонів набрала 33%, це третина всього електорату. Лише 11% із 33% виступали за більш тісні відносини з РФ, аж до існування в спільній державі.

Виходить, що 89% електорату біло-блакитних сповідували ідеї незалежної України, можливо, з іншою гуманітарною та історичною політикою.

Це може зіграти злий жарт із тими, хто сьогодні намагається повернути модель умовно помаранчевих, тобто проукраїнських та проєвропейських, та умовно біло-блакитних сил, тобто антиукраїнських та антиєвропейських.

Біло-блакитний електорат не є монолітним, він різний, там є різні ніші. Не варто їх всі віддавати тим політичним силам, які виросли на біло-блакитному ґрунті, за них варто поборотися.

Біло-блакитні втратили значну частину своїх електоральних полів: Крим та частину Донецької та Луганської областей. Вони просто приречені змінювати деякі свої позиції та рухатися до центру. Але умовно помаранчеві не розуміють, що їхнє електоральне поле так само зменшилося. Кількість прибічників зменшилася та кількість електорату взагалі, бо люди виїжджають з України і навряд чи будуть голосувати в консульствах чи повертатися на батьківщину з цією метою.

Щодо політичної мети Сергія Тарути

Людина намагається знайти свою нішу, позиціонувати себе в межах певного електорального поля та розширити його.

Усі люди, які заявляють про своє бажання брати участь у виборах, багато уваги приділятимуть своєму майбутньому як парламентських партій. Для них президентська кампанія не є самодостатньою.

Їхня мета – прокачати свій електоральний рейтинг, щоб створити кращі умови для парламентської кампанії – до ВР та органів місцевого самоврядування.

Парламент сьогодні себе дискредитував та усунувся від ухвалення рішень, перетворився на місце, де політичні рішення лише легалізуються, а ухвалюються вони в банях, саунах купкою людей, які контролюють ці фракції. Проте він є важливим, адже ми живемо в парламентсько-президентській республіці.

Уся історія незалежної України – історія конфлікту між президентом і парламентом.

Тривалий час балансували за часів Леоніда Кучми, за часів Віктора Ющенка переміг парламент, за часів Януковича парламент програв, «лігши» під президента, а сьогодні ця традиція триває, парламент як окрема інституція припинив своє існування.

Нагадаємо, Микола Томенко розповів про владу забудовників у столиці, пустий піар Порошенка та фіктивного Кличка.

Як писала Politeka, викрито блюзнірський задум Тимошенко: Україна могла капітулювати перед Путіним ще в 2014 році.

Також Politeka писала, що Анатолій Гриценко розповів про бандитську логіку Порошенка та прямі переговори з Путіним.