Жадібність і саботаж, на яких ми втрачаємо мільярди

Парадоксальна ситуація – в Україні величезні запаси власного газу, а ми двадцять років витрачаємо величезні гроші на його імпорт. Я підкреслю – розвідані величезні запаси газу.

Здавалося б, найбільш очевидний хід – це розвивати власний видобуток. Навіщо в доларах оплачувати роботу російських або європейських працівників газодобувних підприємств, якщо можна в гривнях платити зарплати українським робітникам? Усі логічні аргументи говорять на користь другого варіанту. А тепер дивимося на реальну картину:

Державна служба геології та надр планує найближчим часом виставити на аукціони спецдозволи на розробку газу на 44 ділянках. Ресурси цих ділянок оцінюють у 1 трлн кубометрів. Добре? Безумовно. З аукціонами затягувати не варто. Тим паче за нинішніх світових і українських цін на газ – рентабельність видобутку просто чудова.

Тобто державі не потрібно шукати кошти в бюджеті – продавай за розумною ціною ділянки і збирай ренту разом із податками, які заплатять робітники нових підприємств. Подвійна вигода за нульових вкладень і мінімальних зусиль!

А тепер перейдемо до парадоксів нашого часу. 44 ділянки – це добре. Але зараз в Україні є 150 так званих “поснулих” нафтовидобувних і газодобувних компаній, які, маючи ліцензії на розробку родовищ, не використовують їх. У однієї такої компанії може бути 20-30 ліцензій, які не працюють.

Тобто люди отримали ділянки, ліцензії – і просто сидять на них із розумним виглядом. Не добуваючи газ, не створюючи робочі місця – потенційно багаті й успішні, а в реальності – ніякі. Ключових питань два: Чому люди не хочуть заробляти? Що нам робити з цим «щастям» далі?

Сидять на поснулих родовищах дві категорії людей. Перша – це ті, хто нахапав ділянок та ліцензій, користуючись наближеністю до влади ще за Януковича. І навіть не планував працювати. Гребли все за принципом «є можливість – хапай» або з розрахунком потім перепродати з великою вигодою. Але так і залишилися з нахапаним, не в змозі організувати видобуток.

Друга категорія – лобісти імпортерів. Раніше – головного імпортера «Газпрому». Дуже проста схема – отримати українські ділянки і свердловини, заблокувати видобуток і заробляти на постачанні.

Тут не лише економіка, а й політика. Україна платить за імпортний газ і автоматично сідає на цю саму газову голку. Все просто.

Мені здається, нерозумно не використати такий ресурс українських надр, які теоретично та юридично належать народу. Розвиток власного видобутку дає робочі місця з високою зарплатою, податки та внески у Пенсійний фонд, зміцнює гривню (і вирівнює баланс зовнішньої торгівлі). Тож необхідно максимально спростити вхід на цей ринок будь-яких інвесторів – внутрішніх та іноземних. Звести до мінімуму терміни оформлення документів і скоротити їхню кількість.

Право оренди, ліцензія на видобуток протягом тижня на руки, і вперед – добувай. Договір про інвестзобов’язання з взаємними гарантіями – ти добуваєш, тобі не заважають. А ось тих, хто, як хом’ячок, сидить мовчки на свердловині та нічого не видобуває – знести в найкоротші терміни.

Бо мати 150 поснулих ділянок – навіть не розкіш, а еталон безгосподарності.

І саме такі законопроекти мають бути у Верховній Раді позачерговими. А то ми голодуємо, сидячи на горі золота.

Кирило Сазонов, політолог