Про динаміку реформ в Україні

Отже, в 14-му році, прийшовши до влади, зіткнувшись із купою викликів, команда спочатку Турчинова-Яценюка, потім Порошенка-Яценюка, потім Гройсмана-Порошенка-Яценюка почала проводити реальні реформи. Було знижено податки, було ухвалено і почали запроваджувати децентралізацію, дали старт медичній реформі, почалася підготовка до реформи освіти, з’явилося електронне декларування, покращилося законодавство щодо волонтерської діяльності та участі громадян у житті країни, почалася боротьба з корупцією….

Зміни відбувалися доволі швидко, часто сумбурно. Так, усе це відбувалося на тлі війни, коли 20% економіки країни було тупо розбомблено в результаті агресії, коли Захід нас підтримував більше словами, ніж діями, коли нас «нагинали» «піти на поступки» агресору і Порошенко та Ко відчайдушно виторговували кожне добре слово з боку Заходу.

Як сказав мені один знайомий, «вони танцюють на лезі, причому танцюють танго». І я тоді був повністю згоден із цим формулюванням.

Так тривало до літа 2015-го року, коли реформи почали плавно гальмувати. Я не можу сказати точну дату, але саме влітку-восени 2015-го року почалося плавне і не дуже помітне гальмування реформ. Реформаторів у всіх органах влади потроху, але системно почали замінювати «перевіреними кадрами», які добре знали всі схеми і могли жити за цими схемами. Почалася робота з віджимання «Приватбанку», причому влада практично відкрито говорила, що це робиться з суто політичних міркувань, почалося публічне цькування громадських діячів, які борються з корупцією.

Окремо зазначу, що в 15-му Адміністрація президента вигравала вибори Березенку з використанням такого дикого адмінресурсу, що Партія регіонів собі такого не дозволяла. Вже восени 15-го року Кабмін і парламент замість того, щоб працювати над реформами, грали прем’єріаду – виколупували Яценюка з крісла. Яценюк, варто сказати, вріс у прем’єрське крісло настільки щільно, що процес їхнього розділення тривав багато місяців. Але врешті-решт Яценюка в прем’єрському кріслі змінив Гройсман.

І тут із Володимиром Борисовичем сталася дивна метаморфоза. Будучи реформатором на місці спікера (а без спікера реформи були неможливі), ставши прем’єром, він почав системно гальмувати і відкладати будь-які зміни, крім підвищення податків. Уже у 16-му році через різке збільшення податкового тиску змушені були закритися понад 300 тисяч підприємців. Іще у 16-му році наїзди різноманітних спецслужб на айтішників стали справою настільки звичною, що в побуті з’явився термін «віджимайнінг».

Різноманітні контрольні органи відновили «перевірки» підприємців. За рахунок «чудес» із ПДВ виникли проблеми у великих торгових мереж. І все це відбувалося під гаслами реформ.

А в численних опублікованих списках «реформ» дедалі частіше стали з’являтися такі рядки, як новий потяг за якимось там маршрутом або відремонтовані кілька кілометрів дороги. «Деолігархізація», яка в 14-15-их торкнулася всіх олігархів, починаючи з 16-го, стосувалася лише тих галузей, де був Коломойський. Інші олігархи практично не страждали.

Проте не всі зміни повернули назад. Децентралізація була тільки пригальмована і лише частково. А ось інші реформи було «відкладено». Ну, крім необхідного для «безвізу», та й те робилося радше суто формально.

У режимі «реформи на паузі» ми прожили фактично до осені 17-го року, коли було ухвалено відразу кілька важливих реформ. Їхній результат поки що ми не до кінця розуміємо, проте вже почали на собі відчувати. Особисто для мене дуже великим розчаруванням стало відновлення обов’язковості прописки для того, щоб потрапити в школу, та повна заборона на вибір школи для першокласника. Таке скасування свободи пересування стало останньою краплею, після якої я почав системно працювати над тим, щоб ця влада більше не залишалася владою.

Проте з осені 17-го року реформи знову зрушили з місця (за всього мого неприйняття обмеження свободи пересування і вибору місця проживання, не можу не визнати, що закріпачення дітей – це теж реформа, нехай і така, що повертає нас у часи СРСР). І зараз ми спостерігаємо певне відновлення темпів змін. Не так швидко, як нам хотілося б, але, крім доведення до парламенту розроблених іще у 14-15-их роках реформ, була законодавчо врегульована війна, ухвалили Антикорупційний суд і ще багато чого «по дрібниці». Так, це супроводжується слабкими спробами обмеження можливостей для роботи громадських організацій (наприклад, заборона антикорупціонерам знімати вілли «шанованих людей»), але певний процес руху все одно спостерігається.

Тепер мій висновок із написаного вище. В середині 15-го року всім у владі стало зрозуміло, що ще один крок – і зміни будуть незворотними. А там немолоді люди, які вже звикли вирішувати свої питання звичними методами (за допомогою «договорняків», валіз із грошима та іншими звичними інструментами).

І тоді депутати, міністри, АП (всі окремо, змовляючись чи ні) почали вести боротьбу проти реформ. Прихід Гройсмана у прем’єрство став не причиною і не результатом цього відкату, а просто маркером.

Однак тривало це недовго, і вже в 17-му році наших «західних партнерів» (передовсім кредиторів) перестав влаштовувати словесний понос від нашої влади, і вони почали вимагати реальних дій. Порошенку публічно і прямо говорили, що в країні не борються з корупцією, відмовляли у видачі будь-яких грошей, а можливо, навіть перестали подавати руку. Окремим депутатам ввічливо, але наполегливо «порекомендували» брати участь у реформах (імовірно, підтвердивши «рекомендації» розповіддю, у кого скільки лежить на офшорах і під яку статтю європейського/американського законодавства це підпадає).

Одночасно з цим тиск громадської думки (на яку Банкова таки звертає увагу, хай там що говорять). І реформи знову зрушили з «мертвої точки». Так-от, для того, щоб був хоч якийсь темп, на владу треба тиснути. Так, щоб їм було боляче, щоб вони не могли нікуди подітися. Лише так їх можна змусити хоч щось робити. Поки що замість нас цим зайняті «західні партнери». Але, може, і нам варто потурбуватися нашим світлим майбутнім?

Андрій Єременко, політичний аналітик