Майданний страх

Двоє ключових державних топи – прем’єр і спікер – виходять на Майдан, де їх зустрічають перекошені злобою обличчя розгніваних людей і нескінченний крики “Ганьба!”.

Ніякого діалогу і тим більше подяки. Тільки ненависть і розчарування. “Привіт реальність”. Вона зовсім інша, ніж бачиться з броньованого вікна.

Зрозуміло, що ні карликовий Володимир Гройсман, ні випадковий Андрій Парубій не є архітекторами нинішньої політичної Системи. Не їхнього рівня подібне конструювання. І тим не менше, вони – публічні особи. Ті, хто і уособлює всі нинішні негаразди.

Найбільш приголомшливе в цій історії – їхні очі. У них – типовий блиск загнаних. Вони прекрасно все розуміють. Але самі себе переконують в тому, що ненависть і крики – це постановочне, компроматне, підлаштоване, неправдиве. Хіба?

Будь-який початківець-психоаналітик, простудіювавши Фромма/Фрейда, тут же відповість: саме так несвідоме починає трощити свідомість, перетворюючи топів в загнаних і безвольних коней.

А світ, дійсно, інший. Там внизу. Адже це не слухати своїх кишенькових pr-задротів, які для чогось брешуть про себе, як про фахівців громадської думки. І це – не кабінетне конструювання якогось безглуздого публічного образу.

У чому ж проблема? У відірваності. У небажанні бігати по “полях” і слухати реальні звуки. У боягузливих перевагах. Теплі ванни, інфантильні наради з репутації в оточенні інституток, смакування “індексу цитування”, обговорення черговості журналістів на “епохальні інтерв’ю”, місця висмоктування інфоприводів.

Хлопці, хлопці … У все це піарне можна грати тільки в двох випадках. Якщо країна у зростанні і ви офігенно ефективні. Громадянин натомість жиріє від доходів і не знає, що йому купити – яхту “Рибка” або чергового Рубенса.

Але хіба це про нас? Або сон розуму таки породжує убоге уявлення про реальне життя… Можна інакше. Вибирайте шлях відмороженого харизмата, який в незмінному дешевому кітелі ніжками всюди тупотить, багато знає, жере точно те саме, що і простий люд. Невже наші провінціали, засунув свої вгодовані мордочки в членовози, хоч близько на це готові?

Ненависть рано чи пізно завжди стає занадто матеріальної. Вона буде бити, палити, мародери. Піти, втекти, зістрибнути на віллу не вдасться. Наздоженуть. Не сьогодні – так завтра. І це вже – неминучість.

Бо не на своїх місцях. Тому що зовсім не розуміють, як управляти. Тому що і близько немає характеру і волі. Взагалі. І знань немає. І не буде. Не той розмах особистостей. Щоб це зрозуміти, достатньо подивитися на плечі, очі, схилену ходу всіх топів, коли вони все-таки йдуть в народ. На них великими літерами – “не хочу туди!”. Хочу просто понтуватись серед своїх! Хочу розмовляти крізь зуби в затишних кабінетах з прохачами! Хочу тільки дурних журналістів, які задають солоденькі питання.

Михайло Подоляк, блогер

Оригінал