Вибори: чи можна перемогти “совок”?
Що б ми не робили, все одно виходить совок. Совок, в якому дев’яносто відсотків бідного населення абсолютно безправні, але формально мають усі права. Совок, в якому ухвалено найкращу Конституцію, а країна все одно живе «по понятіям». Совок, в якому владу передають у спадок: від секретаря райкому – до його сина, секретаря комсомолу; від червоного директора державного підприємства – до його доньки, яка приватизувала завод.
Майже кожен із нинішніх можновладців – із парткомівських, райкомівських, директорських, радянсько-професорських, генеральських. Або з кримінальних.
У 1991 році вони змінили вивіску і переписали правила гри, назвавши їх модним словом «демократія». У 2004-му вони оголосили черговий косметичний ремонт. У 2014-му – капітальну перебудову. Хоч як ми не сподівалися б, що вони не робили б, які закони не ухвалювали б, але розклад не змінюється: як і раніше, 10% парткомівсько-чиновницьких бандитів живуть коштом 90% інших.
І справа зовсім не в гримасах капіталізму. Ринкові відносини передбачають обов’язкову конкуренцію; совок – безумовне збереження статус-кво, нескінченне відтворення феодальної системи. Іноді феодали воюють між собою за право на наші гроші, наші ресурси, нашу працю – тоді нам здається, що триває революція…
Але ні – феодали, що перемогли, ще небезпечніші за колишніх; і безправні стають іще безправнішими, а влада впивається вседозволеністю.
Війна, патріотичні почуття, консолідація нації – лише зміцнюють керівний режим. Під час війни можна більше забороняти, більше стежити, більше садити, більше забирати. Військова індустрія феодальної держави справно платить ренту феодалам. Небезпечних пасіонаріїв пожирає фронт. Щоденні криваві жертви формують у масовій свідомості образ страшного непереможного ворога, єдиним захистом від якого є мудрість вищих керівників. Якщо б не вони, було б іще гірше, якби не вони – ми всі вже померли б. Постійна безглузда війна стає сенсом існування режиму. Перемога не потрібна. Перемога безглузда. Бо Океанія завжди воювала з Остазією. Бо війна — це мир, свобода — рабство, незнання — сила…
І ось найголовніше. Жодні вибори нічого не змінять. По-перше, самі вибори під контролем феодальної системи є добре зрежисованою фікцією, грандіозним псевдодемократичним шоу, мета якого – періодичне зниження градуса соціальної напруги. Вибори – це запобіжний клапан для перегрітої пари. По-друге, жодна «партія» і жодні «лідери» навіть не припускають демонтаж чинної феодальної системи. Хто не прийшов би до влади внаслідок формальних «виборів» – усі вони, від опоблоку до младодемократів – творці системи або її похідні, раби, що мріють мати своїх рабів. Інших система просто не підпускає до контрольованих нею «демократичних» процедур – це робиться за допомогою кишенькових ЗМІ та «правоохоронного» репресивного апарату.
Виграти у системи, граючи за її правилами, неможливо. Ось що важливо знати, щоб нарешті почати вигравати.