Телетайп: про війну та мир і про ядерну зброю

Перед другим терміном в одному зі штабів Леоніда Кучми провели соцдослідження щодо сподівань і побоювань електорату. І несподівано з’ясувалося, що включене туди майже випадково питання “Чи не боїтеся ви війни?» виявилося дуже важливим для опитаних.

А тепер уявіть, наскільки цей страх посилився зараз, коли війна не гіпотетична, а реальна — з загиблими, пораненими, біженцями.

Саме страх більшості українців перед повномасштабною війною і дозволяє нинішній владі витворяти що завгодно: встановлювати корупційні рекорди, наживатися на крові, запроваджувати грабіжницькі тарифи і не особливо побоюватися вуличних протестів.

Тому без вирішення проблеми війни і миру неможлива самостійна та успішна Україна. При цьому мир під диктовку Росії теж ставить хрест на цивілізаційних устремліннях, бо недоімперія неминуче потягне нас у своє середньовіччя з олігархічними феодалами і фактичним кріпосним правом для простих громадян.

Чи була можливість уникнути військового конфлікту з Росією?

Лише ціною відмови від незалежності і – головне – добровільним відкатом на периферію громадського прогресу, оскільки в таку нелояльну провінцію, як Україна, метрополія вкладатися не стане. Хіба що максимально мілітаризуючи її, що ми зараз спостерігаємо в Криму.

Допомогло б нам гіпотетичне збереження ядерної зброї? Лише як інструмент геополітичного блефу.

І анексія Криму, й агресія на Донбасі, за безсумнівного російського походження, замасковані під внутрішньоукраїнське «волевиявлення» громадян. Формальних приводів для оголошення війни, тим паче війни ядерної, немає. Але ще сумніше, що у нинішнього керівництва України – комерсантів, по суті – зовсім відсутній бойовий дух і стратегічне мислення, які породжують рішучі ефективні дії з оборони країни.

А за наявності духу та волі у нас і сьогодні є необхідні кошти для повноцінної відсічі недоімперії. Але про ситуацію зі зброєю стримування – дещо пізніше.

Чи могла Україна зберегти боєздатність своєї армії? Навряд.

І справа тут не лише в горезвісних розпродажах, масштабних розкраданнях і злиденному фінансуванні. Сильна армія, навіть за наявності сучасного озброєння — це та, яка воює, набираючи бойовий досвід за рахунок реальних втрат. Але ми ж ні з ким воювати не збиралися, за нашою військовою доктриною основною загрозою видавалася Румунія…

На сьогодні розпіарений владою «мінський процес» — мертвий. І тому, що він не працює, і тому, що він продовжує вбивати наших військових на лінії зіткнення.

Україна готова стрімко звільнити окуповані Росією території? Донбас, за умови невтручання РФ — так.

Хоча і чималою кров’ю, але ВСУ на це здатна. Ось тільки стверджувати про невтручання недоімперії, особливо при спробі в силовий спосіб звільнити Крим, може тільки провокатор.

Ба більше, я переконаний, що навіть за нерівності військово-економічних потенціалів у конвенціональній війні Україна здатна завдати Росії неприйнятної шкоди. Але лише за масової оборонної війни, коли все населення в єдиному пориві піднімається на захист країни! Така ситуація склалася в 2014 році, але її було бездарно витрачено на криваві авантюри новообраного Верховного Головнокомандувача Петра Порошенка.

Тоді під його безпосереднім керівництвом Генштаб розробив начебто розумний план деблокування держкордону.

Але він спирався на злочинну за ідіотизмом ідею, ніби Кремль стане байдуже спостерігати, як його найманців вибивають із Донбасу.

Замість цього Кремль задіяв регулярні збройні сили — підло і цинічно: або зі своєї території, або без розпізнавальних знаків.

Тобто Кремль уже тоді перетнув «червону межу», і у нього вже немає жодних бар’єрів із використання армії, включно з авіацією і ракетним озброєнням, проти мирних громадян, Сирія є тому страшним прикладом.

Логічно, що в таких умовах головним (але не єдиним!) сценарієм досягнення миру в Україні стає політико-дипломатичний. Саме в цьому напрямі вели розробки «Майдан закордонних справ», група «Інші» та інші фахівці оборонної сфери, яких ігнорує влада.

І не менш логічно, що реальною правовою основою такого сценарію є Будапештський меморандум. Основою, зрозуміло, хисткою, але єдиною, оскільки все інше — це здебільшого двосторонні угоди з Росією, надійність яких розуміють сьогодні навіть бабусі, які торгують насінням.

І ось тут ми опиняємося на своєрідному мінному полі, на яке завів нас «безальтернативний» капітулянтський «мінськ». Справа в тому, що політико-дипломатичний сценарій миру спрацьовує лише за дотримання двох умов.

Перша: керівництво країни має бути готове відстоювати національні інтереси гранично жорстко, ігноруючи погрози та ультиматуми зовнішніх гравців. Тобто честь, гідність країни, яку ти представляєш, повинні бути незаперечно вищими від твого життя, не кажучи вже про щось низьке, на кшталт благополуччя.

Зверніть увагу, як у подібних ситуаціях багато років поводяться лідери Ізраїлю.

Друга: населення країни має бути єдине зі своїм лідером і безумовно підтримувати його готовність не поступитися ні п’яддю національних інтересів. А це, крім іншого, означає і розгортання армії резервістів.

І тут нам прикладом є не тільки той-таки Ізраїль, а і Північна Корея, і навіть Росія, де більшість населення щиро підтримує людиноненависницькі фантазії старіючого вождя.

Саме відсутність серйозної громадської підтримки Петра Порошенка, якої він позбувся по ходу мародерського президентства, й обнуляє в очах світових лідерів найправильніші та найбільш яскраві його зовнішньополітичні ініціативи.

І цю проблемну для України ситуацію не перекрити проплаченими публікаціями і зачитуванням правильних слів із телевізора. ПОПу не допоможе навіть жадане, але неймовірне переобрання.

Подобається це чи ні, але політико-дипломатичний мир досяжний винятково після зміни влади в Україні. Головне, щоб нова влада не повторювала те, що говорив Вінстон Черчілль, а робила те, до чого він закликав.

А тепер про стратегічне стримування агресора.

Не було жодного сенсу зберігати радянську ядерну зброю. Тому що управління нею (система «Казбек») залишалося під контролем Москви.

Більше того, обслуговування ядерних боєголовок, здійснюване радянським Мінсередмаш, теж здійснювалося з Москви. Питається, навіщо на своїй території мати тисячі «чорнобилів» без можливості застосувати їх за призначенням.

А уявляєте, що стало б зі світом, якщо б наші вояки нишком приторговували не боєприпасами зі складів, а боєголовками з ядерних сховищ?

І створити власну ядерну зброю ми не зможемо: це складний тривалий процес, який не сховати: тільки завод зі збагаченню збройового урану або плутонію буде займати територію розміром із райцентр.

А ось швидко спорудити «брудну бомбу», здатну забезпечити радіоактивне зараження величезної території, нам під силу, благо відходів АЕС у нас вистачає.

Головне, що в України з’явилася балістична (або крилата) ракета з дальністю близько 2.000 кілометрів.

Між іншим, з ракети Р-12, що має таку польотну дальність, починалося знамените Дніпропетровське КБ “Південне” ще в 1951 році. Змогли тоді, зможемо і зараз, тим паче, що згортання договору США-РФ про ракети середньої дальності відкриває для цього всі можливості.

І ось тоді кожен кремлівський фанатик знатиме, що за його імперські фантазії доведеться розплачуватися не тільки безвісному обгорілому буряту, а і йому самому. Разом із тими, хто йому близький. І це буде не миттєва райська смерть, як обіцяє недоімператор, а довге пекло ще на землі.

З урахуванням цього політико-дипломатичний сценарій, який спирається на «Будапешт+» (називайте як завгодно), здасться і агресору, і навколишнього світу цілком прийнятним варіантом.

Відомо, що кожна війна закінчується миром. Але Україну влаштує лише той мир, який забезпечувати стануть наші власні, внутрішні можливості, а не кон’юнктурні тимчасові резони зовнішніх гравців.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для «Політеки»

Нагадаємо, ситуація на Донбасі загострюється, йдуть колони військової техніки: що відбувається.

Як писала Politeka, у другому турі Анатолій Гриценко перемагає всіх кандидатів, – соціологи.

Також Politeka писала, що відео, як росіяни косять траву під снігом, підірвало мережу: тепер я бачив усе.