Телетайп: що ж із нами стало, згаслі співгромадяни та співвітчизники?

На початку 2017 року висловлював політологічний подив: мовляв, у який такий чорнокнижний спосіб Петро Порошенко та його влада зможуть досидіти рік у своїх кріслах при зубожінні людей, що наростає, як цунамі?!

Зараз кінець 2018-го. ПОП прекрасно всидів, попутно викинувши з країни Міхеїла Саакашвілі – найбільш несамовитого свого критика. Ба більше, Порошенко всерйоз претендує на переобрання. А там протягне якусь зміну до Конституції на кшталт “курсу в Європу через попу”, і підгодований Конституційний суд за накатаною схемою визнає, що попередніх двох термінів ніби й не було.

Леонід Кучма ганьбитися з “третім терміном” не став. Петро Порошенко навіть не зрозуміє, в чому тут ганьба.

Два з половиною роки тому свіжоспечений шустрий прем’єр-міністр Володимир Гройсман погрожував показати, як треба керувати країною. І ми затихли в передчутті економічного дива. В результаті економіка навіть офіційно зростає на примарні 3%, а наприклад, ціна на газ — на катастрофічні 23,5%. Причому це не останнє підвищення.

Що ще повинен показати нам прем’єр, щоб ми нарешті розгледіли в ньому чергового бездарного неуча з непомірними амбіціями і апетитами?

Юрій Луценко при вступі на генпрокурорську посаду запевняв, що якщо до літа йому не вдасться посадити хоча б кількох високопоставлених корупціонерів, то він подасть у відставку. Зізнаюся, мені хотілося вірити.

Уже зима через місяць. І хто? І де?

Недоторканні розенблати з новинськими і вілкулами нахабно плюють на нас із телевізора і з барвистих білбордів.

Наш супер-пупер міністр транспорту Володимир Омелян анонсував український “Гіперлуп”, чим затьмарив горезвісного Ілона Маска. Щоправда, тамтешній Маск уже спорудив швидкісний тунель під Лос-Анджелесом, а місцевий Омелян поки роздумує, якою чайною ложечкою копати свою нору, чи не буде інноваційніше залучити якихось кротів дресированих…

Співгромадянники, це все давно не смішно. Це моторошно та огидно. І майже остаточно.

Пам’ятаю перші роки незалежності. Тоді шахтарі наводили жах на чиновний Київ. Якщо їм затримували зарплату, вони приїздили в столицю і барабанили касками доти, доки у бюрократів від гуркоту не розпухали голови, а у протестантів — кишені від вибитих із Кабміну законних грошей.

Зараз шахтарям теж не виплачують належне. І де вони? Нехай не шахтарі, але хоча б каски де?! Чи Ріната Ахметова побоюються? Того самого колишнього «господаря Донбасу», у якого весь пар безпечно йде в гудок?

Га? Не тільки шахтарі, а всі ми?

Чому приречено мовчимо, показуючи характер лише в Фейсбуці, та й то проти своїх?

У часи бандитського Віктора Януковича при одному лише намірі зрізати пільги афганці, чорнобильці та інші мало не знесли будівлю Ради разом із переляканими депутатами. Зараз луноликий соціальний міністр Андрій Рева рекомендує нам менше їсти і більше працювати, і ніхто не натякнув йому почати з себе. Йдеться про натяк справою, а не словом у соцмережах.

Злітає в повітря черговий склад боєприпасів. Нікого з військового керівництва не покарано навіть символічно. Навпаки, Степан Полторак тріумфально йде на дембель, але залишається міністром оборони. Скільки ж він знає всякого про верховного головнокомандувача, якщо той не ризикує відпустити його навіть на крок? І що тоді говорити про ще більшого «компроматоносця» начгенштабу Віктора Муженка?

Але нас кругова порука «батьків прокремлівського мінська» чомусь не обурює.

Певного розвідника-недоумка за поросячий хвостик витягують на світло з його нечуваним нез’ясовним багатством, у відповідь він несе відверту пургу в телевізорі. І нічого! Верховний головнокомандувач навіть не почухався, а ми продовжуємо утримувати в керівних кріслах усіх цих злодійкуватих «захисників від Путіна».

Нинішні під патріотичне словоблуддя витворяють таке, що і не снилося ні Віктору Януковичу, ні його Саші-стоматологу з “молодою командою реформаторів-казнокрадів”.

Нинішні не збираються йти добровільно. Вони вирощують на зміну ще більш жадібних і нахабних нащадків, передаючи їм у спадок поляни годівлі та підсовують під сідниці суперкари, якими вони давлять нас на переходах. Їх — безкарних паразитів — стає дедалі більше, а ми — вичерпуємося і слабшаємо.

Ми терпимо знущання і приниження від влади тому, що страхаймося війни? Так, на війні з Росією ранять і вбивають. Але ж на підлій війні, що ведеться проти нас нашим же олігархатом, нас теж знищують – не так очевидно, але більш планомірно і масово.

І сьогоднішня боягузлива пасивність якраз і призведе до того, що недоімперія нападе, вважаючи нас зломленими, не здатними до опору.

Покірно підкоряючись внутрішнім мародерам, ми провокуємо зовнішніх загарбників.

Путін прийде слідом за втратою нами гідності та віри в себе.

А може, ми не хочемо розгойдувати країну і мудро готові почекати до вже близьких президентських виборів? Але в такому разі в опозиціонерів рейтинги повинні просто зашкалювати. І в суспільстві панувати така атмосфера, щоб у Петра Порошенка не було навіть теоретичного електорального шансу. Щоб навіть антирекорд Віктора Ющенка здавався йому недосяжним, і замислювався він лише про з’явлення з зізнанням.

Але ж ні: серед нас повно начебто осудних людей, які свято вірують в армію без боєприпасів, мову як універсальну панацею і чудотворний томос, що дарує рай іще на землі. І, відповідно, не бачать альтернативи ПОПу.

У передвиборних соцопитуваннях на високих місцях опиняються чудові співаки та артисти, для яких політика — сфера творчих експериментів. Але в топі цих самих опитувань немає жодного воїна, який кров’ю підтвердив свою готовність захищати Україну від будь-яких посягань. Немає жодного серйозного фінансиста, готового обходитися без кисневої подушки МВФ, яку так сильно притискають до нашого обличчя, що, чого доброго, задушать.

Ну добре, інтелектуальні естети вернуть ніс від Юлії Тимошенко, Анатолія Гриценка, Андрія Садового, Романа Безсмертного, бо вони, мовляв, зі старої затертої колоди.

То чому ми не підтримуємо нові та бездоганні фігури? Претенденти є, я бачу їх щотижня на “президентському клубі”, видаються грамотними, рішучими і переконливими. Але чому вони не отримують нашої підтримки? Не лише кровною копійкою на їхню політичну агітацію і заставний внесок, а хоча б плюсиком у соцопитуваннях, що дало б їм шанс?

А в підсумку на нового і незаплямованого претендує знову Петро Порошенко – найбагатший президент найбіднішої країни в Європі. «Принц і днище»…

«Ні Порошенку в другому турі!» – це має бути єдине узгоджене гасло всіх опозиціонерів, що дає нам нехай важкий, але реальний шанс на побудову країни, в якій хочеться жити.

Для цього ми — українці по крові та духу — повинні відчувати і діяти так, щоб будь-який наш правитель, від малого до великого, твердіше, ніж номери своїх рахунків, знав, що якщо він спробує з’їхати зі своїх солодких зобов’язань, то отримає не просто протест. Відтепер це буде збройне повстання, яке змете неугодну владу, що проштрафилася, разом з її опричниками за кілька днів. І щасливі будуть ті олігархічні узуратори, хто відбудеться просто судом.

І ось тоді, коли в подібному результаті не будуть сумніватися згори донизу, жодних протестів просто не знадобиться. І, в разі чого, недоімперія отримає таку відсіч, від якої вже не зможе оговтатися.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для «Політеки»

Нагадаємо, Росія: жовтневе загострення.

Як писала Politeka, Володимир Лановий про незаконне підвищення ціни на газ та шалені темпи інфляції у майбутньому.

Також Politeka писала, що бідні, але працьовиті: чому українці заробляють менше за всіх у Європі.