Телетайп: навіщо ніжки у президентського стільця?
А як ви думаєте, парадоксальні співгромадяни і прогнозовані співвітчизники, з якого дива Президент Петро Порошенко так збудився на відкритті пересічного магазину ніби шведської, а насправді голландської фірми?
Невже тому, що в юності він мріяв стати не кондитерським, а меблевим магнатом, і ощасливлювати українців дивовижними полицями для взуття й гачками для одягу, не кажучи вже про стильні сміттєві відра для офісу?
Чи хтось серйозно сприймає сентенції ПОПа, що захід в Україну IKEA – це могутній «антикорупційний маркер»?
У такому разі доведеться визнати, що в Росії корупції в 11 разів менше, ніж в Україні, бо там магазинів IKEA в 11 разів більше, ніж у нас. А у відсутність корупції в недоімперії якось не віриться.
Та й варто почекати півроку, щоб відкрилися ще кілька магазинів, і тоді послухати, що розповість менеджмент IKEA про свободу підприємництва в Україні.
Як на мене, то просто наостанок справджуються сподівання Петра Олексійовича, який почувається власником «акціонерного товариства Україна»: великий бізнес приходить до нього домовлятися про відкриття магазинів. А далі підуть — про бензоколонки, кіоски і торгівлю з лотка. Із земним поклоном і дарами багатими, як у княжі часи…
Знов-таки, не забувайте: у звичайного стільця зазвичай чотири ніжки. А це означає, що на них можна нав’язати як мінімум чотири стрічки. Чотири! А потім їх урочисто під телебачення перерізати!
А якщо взяти столовий гарнітур на дванадцять персон, це ж які неозорі електоральні перспективи відкриваються!
Коротше, наближення виборів діє на кандидатську публіку гірше, ніж прямі сонячні промені на лисину: починається запаморочення разом із втратою орієнтирів і пристойності.
Узяти, приміром, Анатолія Гриценка. Повірте, я щиро бажаю Анатолію Степановичу всього найкращого. Він здатен бути цілком ефективним, але членом команди, а не вільним форвардом в офсайді.
Але для цього йому треба вийти з передвиборного афекту і поглянути на себе самого поглядом досвідченого аналітика, а не перезрілого політика з останнім шансом.
І тоді він, безсумнівно, побачить, що ідея запрошення начштабом Віктора Балоги (або подібної фігури) — це стрільба без промаху у власну ногу. Бо Балога абсолютно щирий, стверджуючи, що він людина винятково Віктора Балоги.
Хоч що він робить, він завжди матиме на першому плані свої особисті інтереси, на другому — свого фамільного клану, і лише на третьому — свого клієнта.
Тоді навіщо, власне? Невже Балога зможе домовитися, щоб Андрій Садовий ліг під Гриценка, якщо про це поки не можуть домовитися ні Віктор Пінчук, ні навіть Джордж Сорос?! Ну-ну…
У таборі колишніх регіоналів — подібні аномальні процеси. Бізнесмен з авантюрним ухилом (або навпаки) Вадим Рабінович пішов у політику на президентські вибори 2014 року за ресурсної підтримки Ігоря Коломойського — щоб зруйнувати один із міфів кремлівської пропаганди щодо антисемітського характеру Революції Гідності.
І Вадиму Зінов’євичу в політиці сподобалося! Дуже! Ще б пак: справедливо поливати в телевізорі всіх підряд, та ще й із прибутком!
Але ресурсів: фінансових, медійних, — у політиці багато не буває. Тим паче партнер Рабіновича по Опоблоку Сергій Льовочкін не надто рвався закривати апетити партії-тосту «За життя!», які ростуть швидше за бур’яни на грядці. І у Рабіновича знайшов іще одного партнера — Віктора Медведчука.
І тепер, щоб не втратити перспективний проект, який обробляє податливі голови Південно-Сходу й, особливо, Донбасу, Льовочкіну доведеться долучитися до Рабіновича-Медведчука, про що він уже крізь зуби пробурмотів.
Крізь зуби, бо у нього з Медведчуком у період їхньої спільної роботи в АП Леоніда Кучми була справжня апаратна війна Червоної та Білої троянд. Крові один в одного вони попили літрами, ніхто так і не переміг, але стосунки залишилися, як у двох полюсів магніту.
Не забувайте ще й про Ріната Ахметова, який, з одного боку, виконує команду свого шефа Петра Порошенка про виведення у другий тур Олега Ляшка, але з другого – готовий підтримати Юрія Бойка. Але з Медведчуком нічого спільного мати не хоче. Що називається, «попіл Донбас-арени стукає в його серце».
Але впевнений, що ці якось розрулять, щоб не дробити свій електорат. Регіонали, які колишніми не бувають, уміють домовлятися.
На відміну від демократів і, тим паче, патріотів. Хоча договороздатність необхідна саме від них.
Днями я взяв участь у першому засіданні «Президентського клубу», сформованого за ініціативою Олеся Донія та Спілки журналістів України. Мета клубу — надати трибуну передовсім позасистемним потенційним кандидатам у Президенти. Причому в спілкуванні з доволі відомими експертами.
Першими гостями клубу були Єлизавета Богуцька, Юрій Касьянов і Геннадій Балашов — люди, широко відомі на просторах Інтернету, але значно менш популярні серед електоральних мас. За винятком, мабуть, Балашова.
Розбіжності були лише в тому, починати з нової Конституції або зайнятися цим після стабілізації економіки.
Тобто тема нового Суспільного Договору і Конституції на його основі, порушена на національному рівні Юлією Тимошенко, неухильно стає загальнонаціональним трендом.
На Президентському клубі Балашов приміряв на себе роль проповідника про податковий рай. Богуцька виступила провідником електронної демократії та прямого народного правління. А Касьянов сам себе визначив диктатором і яструбом, який готовий повернути Донбас військовою силою і через два роки ліквідувати посаду Президента.
Можливо, комусь із них якісь дивні товстосуми і дадуть грошей на реальне балотування. Але поки вони розраховують на підтримку населення, як було з волонтерами.
І виникає питання: а чи здатні подібні несистемні кандидати, яких буде кілька десятків, домовитися між собою, провести внутрішні праймеріз і передати переможцю зібрані кожним кошти.
Якщо скласти всі пожертви, то комусь одному може і вистачити.
А ось на всю ораву несистемних — точно не вистачить.
І ще про об’єднавчі парадокси передвиборної кампанії, що розгорнулася.
Думаєте, чому Володимир Гройсман заговорив про підвищення цін на газ саме зараз? Це відгомони болісної торгівлі між ПОПом і «Нафронтом» про переділ «акцій» України, довічними власниками яких вони себе уявили. Лідери «Нарфронту» в обмін на підтримку Президента на виборах хочуть збільшення своєї частки як мінімум до 50%.
Але Петро Порошенко не вміє ділитися навіть проблемами — він їх повністю перекладає на інших.
Піднімаючи ціни на газ, нарфронтівський Кабмін знижує шанси ПОПа на переобрання, що має, по ідеї, зробити його більш зговірливим.
А на кону, нагадаю, українська земля вартістю 120 мільярдів доларів, газотранспортна система України на 12,5 мільярдів доларів, ну й інше, дрібниці ще ярдів на п’ять. Плюс тіньові потоки, контрольовані владою, обсягом не менше ніж 10 американських ярдів на рік. Хай там що, а Україна досі — напрочуд багата країна.
Телетайп: масовий Альцгеймер і інвестиційне позорищеІ альтернатива проста: або домовимося між собою ми, громадяни України, і примусимо політиків, починаючи з нового Президента, виконувати нашу домовленість про співуправління справедливою й ефективною державою. Або домовляться нинішні правителі, й тоді IKEA доведеться спеціально для України освоювати нову ходову продукцію — стильні дешеві труни.
Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для «Політеки»