Телетайп: попереду не тільки найбрудніші, але й найзмістовніші вибори

Вся справа в осі протистояння, що визначає, що будуть підтримувати і що відкидати більшість громадян перед голосуванням.

Заздалегідь обчислити, чуттям політика вгадати головну вісь протистояння – і все: банк зірваний ще в першому турі, процентний джек-пот в кишені, електоральне казино в прольоті.

Але це завдання завжди нетривіальне. Тому що з кількох пересічних осей головну незрозуміло як визначають саме виборці – працює колективне несвідоме.

Влада на чолі з Петром Порошенком, який несамовито прагне зберегти себе і те, що нацарював, підсовує суспільству вісь «Патріоти України проти агентів Путіна». За їх дивовижною версією, проти Путіна – один лише Порошенко, всі інші – підступно планують здати неньку недоімператору. Причому, з ним вони ніяк не перетинаються, на відміну від ПОПа, який з цим самим Путіним і особисто домовляється, і по телефону, а до того ж у них ще й кум Віктор Медведчук замість захищеного месенджера «телеграм».

Цинічності нашим правителям, як і їхній обслузі, не позичати. Всі вони про свого патрона прекрасно розуміють. Але переконані, що ірраціональний страх втрати незалежності затьмарить у населення всякі розумові здібності. Відповідно, звідси гасло «Якщо не Порошенко, то Путін». Звідси відвідування ПОПом військових частин з видачею озброєння (з особистого арсеналу чи що?), і візити на оборонні заводи для особистого запуску ліній з виробництва снарядів (без Президента вони ну ніяк не запустяться?).

Треба очікувати на епатажний серіал від СБУ і ГПУ про те, як всім нашим помітним опозиціонерам виплачують зарплату безпосередньо в Кремлі, а також видають по мішку рублів на підкуп річкової поліції, щоб не заважала вести мінометне або ракетне пристрілювання по печерським пагорбам. Так що трагікомедії, розіграні силовиками з Міхеїлом Саакашвілі і Надією Савченко, були тільки пілотними серіями.

Не можна виключити і загострення військових дій на Донбасі чи в інших проблемних точках України – для підкріплення іміджу Президента Порошенко, котрий ніби успішно протистоїть агресії недоімперіі.

І все це буде супроводжуватися нав’язливим, лізучим, немов мошкара, і в очі, і в вуха, і куди завгодно президентським самовихвалянням.

Найцікавіше, що шуканого ефекту ця суєта ПОПу не дасть. Тому що описана вісь протистояння – фейкова. Придумана у владних кабінетах в розрахунку на всесилля підконтрольного телевізора в зомбуванні виборців. Що призведе лише до ще більшого суспільного розщеплення і протистояння.

Якщо струсити з себе піар-марення, то який із Порошенко безкорисливий патріот і героїчний захисник Вітчизни? Так, стрічковий маніяк якийсь – все перерізає і перерізає.

У мене підозра, що вигадка зайти на вибори з патріотичного флангу – це не від тверезого розрахунку, а від роздутої зарозумілості плюс підлабузництва оточення. Просто Петру Олексійовичу дуже хочеться подобатися самому собі, відчувати себе «рятівником нації». Ікону з себе намалювати, все таке…

Справжня вісь протистояння – інша.

Петро Порошенко і його оточення хочуть не просто зберегтися в грі. Вони хочуть збереження існуючої владної системи. З її вседозволеністю і безкарністю тих, хто по трупах забрався нагору. З несправедливістю, безнадією, бідністю для тих, за рахунок кого «володарі» і існують. І населення вже доведено до крайності – тарифами, комунальними послугами, цінами на поїзд.

Тобто, має бути протистояння між охоронцями нинішньої олігархічної системи влади і тими, хто знає, як змінити її на прозору, справедливу і – важливо! – ефективну.

Якщо завгодно, це протистояння між минулим і майбутнім.

Зауважте, у України практично не залишилося ресурсу проїдання пострадянської спадщини. І якщо якимось підлим дивом переможе минуле, то Україну з нашої напівнепритомною економікою підімне під себе недоімперія. Без єдиного пострілу. Оскільки ніхто, крім Росії, з нами зв’язуватися не захоче. І натовп тих, хто нині виряджається в ультрапатріотів, кинеться на службу до Путіна, діставши з дачних горищ ксиви заслужених чекістів або хоча б членів КПРС…

А що в альтернативі? Яке майбутнє є натомість олігархічного?

Натомість пропонується спільне управління суспільним національним надбанням. Тобто, всім тим, що знаходиться на території України, під її поверхнею – корисні копалини, і над її поверхнею – повітряний простір, радіоефір та інше. А також ті активи, які дісталися нам від радянських часів при здобутті незалежності. Зрозуміло, за винятком законних особистої і приватної власності.

Зараз це суспільне надбання нахабним чином привласнив собі олігархат, викачуючи його на офшорні рахунки, або зовсім відвертий кримінал, на зразок тих, хто стоїть за вирубкою карпатських лісів і варварського видобування бурштину. Перелік таких присвоєнь не коротший за список невиконаних передвиборчих обіцянок наших політиків.

Питання: а з якого, власне, праву, нешановні панове-товариші?!

Національне надбання має в рівній частці належати кожному з громадян України, хто безумовно визнає її суверенітет і незалежність. І кожен такий громадянин повинен отримувати свою частину доходу від експлуатації національного надбання, як в тих же Еміратах. І навіть в нинішньому стані економіки такої частини повинно вистачати на оплату, наприклад, всіх комунальних послуг, якщо їх розрахувати по-чесному!

Це не шариковщина – відняти і поділити. Навпаки, громадяни повинні стати своєрідними акціонерами України, що визначають все, що в ній відбувається. І що формують владу під свої суспільні потреби.

Але для цього нам необхідно домовитися. Не з владою, боронь боже: з якого дива повноправні власники країни стануть домовлятися про щось з обслуговуючим персоналом, крім оплати за якісні послуги? А між собою.

Визнати, що всі ми – різні, і маємо право різними залишатися.

Що ми свідомо відмовляємося від нав’язування своєї волі, способу життя, пристрастей кому-небудь навколо. Переконувати – скільки завгодно, примушувати – протизаконно.

Що наш колективний успіх в рівній мірі залежить як від інновацій в мислення, розвиток, нові моделі власності та фінансів, так і від опори на спадщину предків – мову, культуру, традиції.

Це в сукупності і є те, що ми називаємо новим Громадським Договором. Який готові запропонувати експерти, але остаточно сформулювати і підтримати належить виключно суспільству. І розробити нову Конституцію України на основі такого Договору.

Ми говоримо не про фантастичний Перемикач Законів Всесвіту – клац і все змінилося. Мова про шлях, який необхідно пройти усвідомлено і спільно.

Але на початку цього шляху – вимога до майбутнього Президента України, незалежно від його прізвища, провести всебічну інвентаризацію нашого суспільного національного надбання – скільки чого нам всім разом належить. І провести об’єктивний аудит всіх наявних державних рішень по розділу цього надбання. А в сумнівних випадках відновити справедливість через суд.

Тому ті, хто під час президентської кампанії стануть всерйоз обговорювати перехід до співуправління країною, дарують нам надію на відродження України, на побудову країни, в якій хочеться жити. Ті, хто під будь-яким приводом з цієї теми з’їдуть, за фактом працюють на збереження вбивчої для України олігархічної системи влади.

Істина – завжди проста, і не потребує хитромудрого піару.

От тільки не треба, що тему нового Суспільного Договору приватизувала Юлія Тимошенко – вона просто зорієнтувалася раніше і грамотніше за інших. Але в міру того, як ідея виросте до громадського тренда, підтягнуться і решта. І це обіцяє бути дійсно цікавим.

P.S. Між іншим, новий Суспільний договір вигідний будь-якому майбутньому Президенту України, якщо він дійсно має намір керувати державою ефективно і самостійно. Хоча і недовго. Але про це при нагоді.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для «Політеки»