Польща – Україна: неювілейні роздуми

Відносини між Польщею та Україною дозволяють не лише аналізувати цікавий випадок стратегічного партнерства, але і прогнозувати необхідність висновків для представників української політичної еліти. Київ та Варшава продовжують «сусідське танго», причому мелодії звучать щоразу інші.

У минулі вихідні Анджей Дуда побував на Волині, а Петро Порошенко відвідав село Сагринь на території Польщі та також побував на Волині. Привід для обох президентів – 75-річчя Волинської трагедії, яке у Польщі вже кілька років відзначають на державному рівні, як завчасно і обіцяла нині правляча партія «Право і справедливість». Щоправда, Дуда неприємно вразив: з одного боку, закликав будувати двосторонні відносини на основі історичної пам’яті, з іншого – назвав цифри жертв подій 75-річної давнини на Волині (100 тисяч загиблих поляків та 5 тисяч українців), які раніше не звучали у науковому обігу.  Але варто зауважити, що польський лідер наголосив: двері Польщі для українців відкриті, Варшава і надалі підтримуватиме Київ на міжнародному рівні, що спостерігається у Раді Безпеки ООН та НАТО особливо чітко.

Петро Порошенко закликав обережно підходити до проблемних сторінок двосторонніх взаємин та не мірятися пролитою кров’ю. Її у цій частині Європи протягом останніх століть і справді було пролито дуже багато. Варто звернути увагу на сподівання президента на відновлення ексгумації тіл загиблих поляків: для польської сторони це питання має вагоме значення. Як видається, лише негативні висновки польського Інституту національної пам’яті щодо поховання у Грушовичах біля Перемишля не дозволили відновити спільну роботу з ексгумації.

Реалії є такими, що польський історичний нарратив сформований протягом тривалого часу.

У будь-якому випадку складно уявити, щоб тамтешні політики скаржилися українцям на своїх співвітчизників, тоді як Вадим Колесниченко та 147 інших українських парламентаріїв підписали у 2013 році звернення з пропозицією вважати Волинську трагедію геноцидом. І цей факт слугує офіційній Варшаві аргументом і сьогодні. Втім, говорити про конкуренцію історичних пам’ятей не випадає у будь-якому разі: Польща та Україна у цьому компоненті перебувають у різних вагових категоріях, а ставлення до Армії Крайової у Польщі та УПА в Україні складно порівнювати.

Не менш вагомим за фактор історичної пам’яті є фактор трудових мігрантів.

Хоча польські урядовці раз по раз намагаються назвати їх «біженцями», по факту кілька сотень тисяч українців ефективно замінили на робочих місцях польських громадян, які рушили далі на захід – у Ірландію, Велику Британію, скандинавські країни. Мабуть, з цієї причини у Варшаві дуже не хочуть Brexit-у. Але відверто дивує інтерв’ю польського парламентарія Корнеля Моравецького (батька діючого прем’єра Польщі) РИА «Новости», у якому  той нарікає на відсутність взаєморозуміння між Москвою та Варшавою. Не вірю, що досвідчений політик, який був у лавах «Солідарності, що бореться», забув про долю літака з подружжям Качинських та кількома десятками польських урядовців на борту, який розбився у квітні 2010 року під Смоленськом.

Польсько-українські відносини і сьогодні не складаються виключно з проблеми, навпаки, у них достатньо перспектив для розвитку. Промовистим прикладом є функціонування польсько-литовсько-української бригади імені князя Костянтина Острозького – унікального військового підрозділу. Не менш промовистою стала допомога енергетичного концерну PGNiG українському «Нафтогазу» навесні цього року, коли «Газпром» намагався спровокувати нову газову війну на європейських теренах.

До речі, Київ та Варшава є рушійними силами протидії побудові NordStream-2. Саме в Україні активно запозичується сьогодні польський досвід децентралізації влади.

У цьому контексті припущення маршалка Сейму Марека Кухцінського про можливе запрошення України та Молдови до складу Парламентської Асамблеї Тримор’я виглядає перспективною ініціативою, адже цей проект може дати новий імпульс інтеграційним процесам у Європі. Ба більше – його розвиток без України виглядає сумнівним у своїй ефективності. Про це потрібно говорити промовисто та без сантиментів.

Ніде правди діти: Україна і Польща перестали бути протягом останніх років клієнтом та адвокатом. Очевидно, у Варшаві багато хто хоче отримати оплату за багаторічні послуги з просування українських інтересів у Європі.  Проте не варто розраховувати на поступки офіційного Києва у принципових питаннях, оскільки подібний сценарій у короткій перспективі зашкодить інтересам Варшави. Не треба бути Збігневом Бжезінським або Єжи Гєдройцем, щоб це усвідомлювати.  Тому варто шукати спільну мову, не забуваючи про історичні взаємини, але і не абсолютизуючи їх.

Євген Магда, Інститут світової політики, спеціально для «Політеки»