Телетайп: про первородство, суб’єктність і тихий саботаж

Припустимо, в монархічних династіях є принцип первородства: хто перший, той і на троні.

Знов-таки, коли Дональд Трамп спочатку знаходить час для українського лідера опозиції, а лише потім зустрічається з офіційним главою держави, як вийшло з Юлією Тимошенко. Тут демонстрація особистого ставлення і місця в майбутніх розкладах, і це справді важливо.

Але не ризикне навіть колишній МінСтець стверджувати, що Україна для Штатів важливіша за Росію! А Петро Порошенко більш значущий, ніж Володимир Путін.

Виходить, знову розпластуємося в піарі, відвертаючись від головного?

А головне — це суб’єктність України. Коли її сприймають самостійним гравцем як у внутрішніх справах, так і в навколишньому регіоні.

Ознаки суб’єктності виникли у нас у 2014 році – після вигнання правителя, який зарвався, і початку всенародного опору агресору. Але потім паростки суб’єктності почали чахнути за відсутності рішучого очищення та оновлення країни.

Маю двояке почуття.

Так, Петро Порошенко на своїй посаді залишився комерсантом, чим і заслужив зневажливе ставлення цивілізованого світу. Але Петро Порошенко — законно обраний Президент моєї країни, найвища посадова особа України. Я жорстко критикую його за дії та бездіяльність, з якими не згоден, але хочу, щоб на міжнародному рівні він мав гідний вигляд, а не скидався на днювального по казармі.

На жаль, не виходить.

Хто такий Дональд Трамп? Він — реформатор і патріот США. Парадоксально виграв вибори, а тепер, задля виконання передвиборчих обіцянок, прагне перебудувати взаємини США зі світом в інтересах США, як Трамп їх розуміє.

І в цьому сенсі він схожий на Володимира Путіна. Той виборів давно не виграє, але теж має схвалення свого населення і намагається зламати світовий порядок. Хоча не стільки в інтересах Росії, скільки в особистих і запалених, але тим не менш.

А хто в цій системі координат Петро Порошенко? Ні внутрішньоукраїнської довіри, ні геополітичної потенції. Не реформатор, а пристосуванець, який намагається вгадати прагнення сильних світу.

Яких переможних підсумків у такому разі можна було очікувати від ритуального візиту ПОПа до Вашингтона, якщо там досі навіть не вибудувана вертикаль відповідальних за українську проблему?

Та жодних, окрім вигаданих медіаобслугою!

Власне, так і сталося.

На прес-конференції після відвідання Білого Дому Порошенко повідомив, що отримав величезну підтримку США у справі підвищення підвищування і зниження знижування. А Трамп заявив, що досягнуто серйозного прогресу, і він вірить, що знижування знизиться, а підвищення зросте.

Загалом, прорив і тріумф дипломатії Петра Порошенка. І візит, між іншим, був найвищого рівня. З тих, що організовують лобісти, тобто за гроші.

Насправді ж якщо і були хоча б скількись предметні переговори, то між Порошенком і віце-президентом Пенсом. Американців цікавить, наскільки далеко ми готові просунутися з імплементації «мінська» у російському розумінні.

Саме ми — українське суспільство, а не Петро Олексійович, який, немов піонер, для Штатів готовий завжди і на все.

Але про це публіці поки не сказано ні слова. Інсайд, звісно, з’явиться, але з часом.

І всі ці маневри щодо законопроекту про окуповані території, завершення АТО, крім походу Петра Олексійовича на патріотичний фланг електорату, мають і виразний американо-російський напрямок.

Сенс у тому, що ми зараз напускаємо на себе суворість і ледь не готуємося до військової операції зі звільнення Донбасу. Кремлю, зрозуміло, це сподобатися ніяк не може. І Путін під час зустрічі з Трампом напевно почне проти цього заперечувати.

Відповідно, наша влада без проблем поховає цей законопроект, нібито й пішовши назустріч США, але насправді залишившись при своїх.

Підхід правильний, якщо я, звісно, не приписую нашій владі надмірну креативність. Та й АТО справді себе повністю вичерпала.

А що ж до реформ і припинення корупції, то тут Порошенку запропонувати нічого. І йому давно ніхто не вірить.

Воно й зрозуміло. Які зобов’язання Трампу навіть за бажання здатний виконати Петро Олексійович, якщо у нас цілковита деградація виконавської дисципліни? Середня владна ланка живе винятково жадобою наживи та іншими своєкорисливими інтересами.

Найпростіший приклад — заборона російського програмного забезпечення. Комерційні провайдери та інші, хто зазнають від цього збитків, поскрипіли, але виконали указ президента. А ось державні підприємства, на які насамперед і націлене рішення, тихою сапою його саботують!

Розповідають, мовляв, 1С, «Парус» та інше, що у них процює — це споконвіку українські програми. Мало не з козацьких часів. Або навіть трипільських. І взагалі, що ви лізете до нас, ми вирішуємо питання космічної глибини…

Хочеться вірити, що на саботаж держструктур знайдуть протиотруту – непривітних людей при виконанні. І одне з небагатьох розумних починань влади не зав’язне у бюрократичному болоті.

І ще один примітний факт потрапив у стрічку нашого телетайпа. Йдеться про подання Антикорупційної прокуратури і Генпрокуратури відповідно на зняття депутатської недоторканності з Євгена Дейдея, Борислава Розенблата, Максима Полякова, Андрія Лозового та Олеся Довгого.

Прокуратура замахнулася на представників владного крила Верховної Ради з фракцій більшості «Нарфронту» і БПП, а також радикалів Ляшка і групи синхронного голосування з владою «Воля народу». Тобто спокусилися на святе, якщо, звичайно, замах не показушний.

Особливо сумнівна ситуація щодо Довгого.

З одного боку, він визнаний символ української корупції нового покоління, яке перевершило своїх батьків за безпринципністю і нахабством. І в цьому сенсі Довгий, незважаючи на відносно молодий вік, цінний свідок багатьох масштабних схем часів Віктора Ющенка і Віктора Януковича. І навіть Петра Порошенка: від Олеся Довгого півкроку до Сергія Березенка, за спиною якого виразно маячить Президент. І кримінальне переслідування Довгого може стати натуральним актом справедливості, який додав би Петру Олексійовичу плюсів у електоральну карму.

Але ось доказова база викликає сумніви. Особливо щодо епізодів 2007 року — навряд чи Довгий десь залишав особисті підписи або інші документальні свідчення зловживань. А вже після того, як «донецькі», відверто кажучи, рекетнули «молоду команду Черновецького», взагалі всі хвости мали підчистити.

Тож активність Антикорупційної прокуратури скидається на улюблений сюжет українських борців за владу: «я хотів, але мені не дали». Але подивимося, адже повз нас не пронесуть. Ні тушки відловлених корупціонерів, ні скальпи шахраїв геополітичного штибу.

Літо закінчиться – почнемо рахувати курчат. Цілими птахофабриками.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka