Больові точки: жива вода або небіжчикові пластир?

Тема ця велика, хоча й одноманітна, наче спогади повії. Тому є сенс розглянути на конкретному прикладі. Перефразовуючи класика, всі успішні реформи успішні однаково, а неуспішні — кожна по-своєму.

Цього разу вивчимо сімейну драму реформування сфери інтелектуальної власності України. Сюжет тут закручений не гірше, ніж у Стіга Ларссона з його драконячими тату.

Необхідна передісторія.

Найсправедливіша держава робітників і селян тирила у ненависних буржуїв їхні книги, пісні, фільми та інші блискучі речі. Але в 1973 році, коли СРСР був змушений долучитися до Всесвітньої конвенції з захисту авторських прав, ця малина закінчилася. Почалася нова.

У Союзі створили агентство з авторських прав (ВААП), в Україні — його республіканське відділення. І автор, який створив «кабацький» хіт на кшталт «Яблука на снігу», раптово починав отримувати могутні гонорари. На місячні виплати можна було придбати автомобіль. Або мішки під очима від зловживання.

Після незалежності республіканське відділення перетворили на Державне агентство з авторських і суміжних прав. Зараз воно називається УААСП, є членом міжнародних авторських організацій, але, як і раніше, залишається державним.

Це принципово. Бо в усьому світі збором і виплатою роялті займаються організації, керовані не чиновниками, а безпосередньо авторами.

А далі прийшли лихі дев’яності. Україна згадала традиції запорожців, які часом промишляли і грабунком купецьких караванів. Піратством, коротше кажучи.

На жаль, є сфери, в яких Україна посідає перші місця у світі. З інтелектуального піратства, наприклад. Був період, коли наші напівпідпільні заводи завалювали всю Європу контрафактними дисками і касетами. Та що там бляклі екранні копії! Наші пірати роздобували фільми навіть із монтажних столів провідних кінокомпаній світу! А з розвитком інтернету українські флібустьєри не спасували – зберегли торрент-лідерство.

І це незважаючи на ухвалені закони про захист авторських прав.

За ними в Україні розплодилися організації зі збору роялті. Усі вони, звісно, косять під колективне управління (ОКУ), хоча фактично ними управляють бізнесмени, які побачили в темі золоту жилу. Таких ОКУ в країні два десятки, а в цивілізованих країнах — по одній, зрідка по дві-три, з чіткою спеціалізацією, щоб не заважали одна одній.

Ці організації в світі збирають і виплачують роялті, залишаючи собі обумовлений відсоток. Але якщо протягом певного часу знайти автора не виходить, то роялті переходять у дохід організації. Зрозуміло, що більшість українських ОКР нікого не шукають, а навпаки, ховаються від авторів.

При цьому державний УААСП, завдяки ексклюзиву на роботу із закордонними організаціями, є лідером ринку. Але протягом попередніх років солідні суми з цієї контори безповоротно зникали. То на рахунку комбанку саме напередодні його банкрутства, то на виплату цим самим ОКУ, де й осідали, то на міфічну комп’ютеризацію. Йдеться про десятки мільйонів гривень. Порушено кілька кримінальних справ, але перспективи туманні.

Звісно, ті, хто повинен платити авторам за використання їхнього продукту: теле- і радіокомпанії, розважальні заклади, ресторани і кафе – з огляду на корупційний хаос, що коїться в інтелектуальній сфері, платити нікому не рвалися — ні українським авторам, ні закордонним.

Піку процес досяг, звичайно, в період президентства Януковича, коли інтелектуальною сферою кермував міністр освіти і науки Дмитро Табачник. Саме тоді виникла в Україні унікальна ОКУ, якій чомусь дозволено було перетягати до себе авторів із державного УААСПу. Був час, коли представник цієї комерційної структури мав щось на кшталт офісу в УАССП і працював «перехоплювачем»: заходить автор, а йому з порогу: а навіщо ви до цих злодійкуватих бюрократів, переходьте до нас, і все буде… ні, не в шоколаді, тоді говорили «Все буде Донбас!».

Дійшло до цілковитого ідіотизму, коли таким авторам, як Олег Скрипка чи Святослав Вакарчук, нараховували винагороду в розмірі кількох гривень. Уважно: не тисяч, навіть не сотень, а саме кількох гривень!

І водночас США й інші країни постійно тикають керівництво України в інтелектуальне піратство, включають у різноманітні чорні списки, вимагають вирішення проблеми. Наше піратство є другою за хворобливістю темою для всього світу після нашої корупції! Це одна з найтемніших плям на іміджі України. І одна з істотних перешкод для співпраці в галузі передових технологій.

І ось приблизно півтора року тому в сфері авторських прав сталася натуральна революція.

На посаду керівника УААСП запросили Дмитра Костюка — не чиновника, не експерта, навіть не волонтера. А людину з іншого боку барикади — відомого продюсера, в чиєму активі гурт «ВіаГРА». До її творчості можна ставитися по-різному, але саме як технологічний проект вона чудова.

Тобто боротися з піратством мала людина, яка від цього піратства страждала. Яка знає «Карибське море» зсередини. Має загальний бекграунд і з виконавцями, і з авторами, і з видавцями, звучить із ними в одній тональності. При цьому без досвіду чиновницької схемотехніки, «даху», зобов’язань і стереотипів. Навіть без закінченої вищої освіти.

Україна — фантастична, бо в ній трапляються казуси здорового глузду!

Напрямок реформи був очевидним: припинити крадіжки авторських грошей, домогтися збільшення роялті від тих, хто використовує авторські твори, перетворити сферу роялті відповідно до міжнародної практики. А також впровадити автоматизовану систему розподілу роялті, що зробить зловживання вкрай незручним  (та сама «цифрова демократія»!).

І результати є. У 2016 році авторського гонорару зібрано на 22% більше, ніж у 2015. За складної економічної ситуації в країні, зауважте. Але важливіше, що зростання зборів відбулося у всіх сегментах — від радіо і ТБ, інтернету, концертної діяльності.

Починають платити загальнонаціональні телеканали, які раніше тему просто ігнорували. Навіть «плюси» погодилися, і це показник. Розумієте, якщо можна не платити, Ігор Коломойський ніколи не платить. Окрім випадків, коли вважає виплату справедливою.

Та що там! На нещодавній Генеральній Асамблеї CISAC у Лісабоні європейські представники дивилися на Костюка з захопленням, як на Юрія Гагаріна. Селфилися з ним. Домовлялися про взаємодію. Бо з України, з цього «Сомалі інтелектуального піратства», почали надходити роялті — поки трохи, але почали!

А для загальної реформи в Україні розробили законопроект «Про авторське право і суміжні права», у підготовці якого брали участь несторонні депутати на кшталт музичного продюсера в минулому Євгена Рибчинського, а також провідні європейські експерти (зокрема Міхалі Фичор з Угорщини) і представники профільних міжнародних організацій. Законопроект передбачає перетворення УААСП із державної структури на суспільну, реально керовану авторами. А решту ОКУ, що наживаються на довірливості авторів, повинні скасувати. Оскільки вони, по суті, є посередниками, так чи інак працюють через УААСП, бо лише це агентство має право повноцінної взаємодії з навколишнім світом.

Зрозуміло, що від діячів, які паразитують на авторах, здійнялося неймовірне скиглення — мовляв, утиски свободи, наїзд на конкуренцію, зрада ідеалів Майдану. Ага, структура, створена Табачником, ридає про майданівські ідеали… Наступна зупинка — Павловська психіатрична клініка.

Особисто для мене це гранично нагадує ситуацію, що виникла напередодні заборони російського ПЗ. Тоді 1С-ники та інші багато обурювалися, апелювали до свобод. А на ділі кожен день відтягування рішення означав для них конкретні гроші, які вони встигали вийняти з економіки України.

І як не голосили, не заламували руки, а лікар сказав «у морг» – отже в морг. Цього разу буде аналогічно.

Але ми ж не про жадібних потвор, ми про реформаторські сюжети. УААСП і потрапив до циклу «Больові точки» тому, що навколо нього коються речі дуже дивні й типові.

Здавалося б, успішного реформатора Дмитра Костюка з його командою наші правителі повинні носити на руках, оскільки його діяльність прибирає неабиякий «головняк» у міжнародних відносинах. Але замість цього на УААСП наїжджають. Якісь абсурдні спроби відновлення на посаді попереднього керівництва, яке перебуває під слідством. У рідному міністерстві економічного розвитку і торгівлі регулярно оголошують конкурси на посаду гендиректора, чиї обов’язки виконує Костюк.

Питання: навіщо замінювати керівника структури, яку належить трансформувати в суспільну, а тому її керівництво неминуче буде іншим? Хто з солідних авторів серйозно розмовлятиме з далеким від процесу чиновником після того, як він спілкувався з колегою? Що взагалі можна встигнути за місяці, що залишилися до трансформації УААСП?

Підказую: призначувальна активність різко посилюється, коли на рахунках УАССП з’являється помітна сума грошей, як зараз.

Причому вітер дме не з рівня прем’єра або міністра, а нижче, де сидять «рішали». І де з часів Януковича нічого не змінилося.

На завершення на прикладі авторської катавасії можна сформулювати загальні ознаки:

– Керівництво країни цілком влаштовують реформи на словах. Практично займатися реформами воно не хоче — є «важливіші справи».

– Середня ланка як була націлена на збагачення, так і є. І їй глибоко плювати на імідж України, її долю та інші патріотичні шедеври.

– Громадськість роздроблена, конфліктує між собою. Консолідованої позиції для тиску на владу досягти неможливо.

Мабуть, це все, що треба знати про реформи по-українськи. Хоча…

 Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka