Больові точки: мова або язик? Або все ж Україна?

Для безумовної зрозумілості: ці квоти — типовий приклад ідіотизму влади. Жодних квот в ефірі бути не може! І не лише в ефірі, до речі. Виключно 100% української мови в електронних ЗМІ, крім регіональних, і залиште дискусії бабулькам біля під’їзду.

Аргументую. Запровадження 75% квоти дратує телевізійників і радійників, тому що додаткових турбот ніхто не хоче. Звичайно ж, почнуть завивати про «бендерівську хунту» укушені «рускім міром». Але й націоналісти теж незадоволені, бо для ненависної їм російської залишено не лазівку, а цілі ворота у чверть ефірного простору.

Тобто, у Верховній Раді тяжко збиралися з духом, пнулися, як на сільських танцях, але в результаті народили рішення, яке не радує нікого! Ну хіба не дурість?

Лише сповна і назавжди, як вдалося продавити в IT-сфері (не ведіться на трирічний термін в указі) — так хоча б хтось отримає бажане і задовольниться. Коротше, депутатам та їхнім дистанційним операторам з АП терміново вчити ази менеджменту.

Повертаємося до основної теми. І нехай шоковані першими абзацами спробують додрейфувати до кінцевих.

Доти, поки який-небудь Цукерберг не запровадив прямий обмін думками, мова залишається виключно важливим інструментом усвідомлення і спілкування. А також ключовим елементом геополітичного антиімперського позиціювання. Але тема не просто політизується. Ні, вона перебуває десь між істеричністю старої діви та фанатизмом релігійного неофіта. І навколо неї надлишок зловмисних міфів.

Наприклад, хто такі справжні носії української мови і скільки їх в Україні?

Розумієте, україномовні — це не ті, хто бадьоро цвірінькає солов’їної з телеекрана чи трибуни. Це ті, хто не переходить на російську ні у смертельній сутичці, ні під час сексу, ні на операційному столі, ні серед хмільного застілля — взагалі ніколи. Це люди, які думають українською і по-іншому не вміють. Ось це і є натуральні україномовні українці. Решта — синтетика.

І якщо порахувати, то натуральних у нас виявиться, дай Боже, відсотків двадцять, а то й менше. І це не буде інтелектуальна еліта нації. Переважно ними виявляться мешканці глухих сіл на Західній і Центральній Україні — збереглися ще такі, де дороги мощені царською бруківкою. Визначимо їх як національний орієнтир?

Але ж ретроградність — вибір недоімперії. Ми ж начебто маємо намір очолити соціальний прогрес.

При всій повазі до тих, хто перейшов на українську після агресії: вони продовжують думати по-російськи. І, з точки зору корінної нації, уразливі до пропаганди Кремля. Якщо договорювати до крапки, то в ментально-мовному сенсі вони є такими ж потенційними посібниками недоімерії, як і ті, хто категорично заперечують українську.

Саме тому в захисті суверенітету України головне — раціональна вольова позиція на протистояння агресору, а зовсім не її лінгвістичне подання. Сутність, а не форма.

Регулярно стикаюся з сентенцію, що якщо ми всі дружно перейдемо на українську, то недоімперія від нас відразу відпаде. Теж міф. З обтяжливими ознаками інфантильності.

По-перше, відчайдушний спротив україномовних Кремлем планувався, відповідно, і пропонувалося віддати Галичину Польщі. А ось російськомовні, які воюють проти «мижебратів», стали «чорним лебедем», який заклював «російську весну». По-друге, привід для агресії завжди знайдеться: в тій же Сирії російськомовних не більше, ніж ведмедів, що не завадило Кремлю обізвати регіон сакральним і почати його бомбити із застосуванням отруйної хімії.

З іншого боку, солов’їна мова не заважає зраджувати і обкрадати Україну. Бо сволота не лише інтернаціональна, а й полімовна. До того ж, пристосовується до кон’юнктури краще рідкого сріблястого термінатора.

Або взяти старанно роздмухувану ілюзію, ніби питання мови серйозно турбує громадян України.

Навіть в економічно стабільні, але ідеологічно гострі часи приходу президента Януковича, наша — об’єктивна, тобто — соціологія показувала, що питання мови у Львові перебуває на восьмому місці серед пріоритетів громадян, а в Донецьку — на секундочку! — на тридцять другому. Завіса.

А зараз війна, загальне (крім влади) зубожіння, робота, пенсія, тарифи, медицина, освіта та інші життєві проблеми у більшості населення посунули тему мови в кінець довгого списку. Але вона регулярно і болісно спалахує у ЗМІ і соцмережах, причому, роздмухують її або оплачені провокатори, або наївні адепти простих рішень.

З першими зрозуміло, розберемося із другими.

Багатьом сьогоднішнім українцям нестерпна довга старанна праця задля досягнення віддаленого результату. Ремонтантна малина, яка зростає сама і плодоносить постійно, їм куди ближче англійського газону, для якого треба триста років кропіткого догляду.

Ура-націоналістам, особливо, скороспілкам воєнного часу, куди простіше не домагатися проукраїнських кроків від влади, а таврувати ганьбою, наприклад, популярного російськомовного письменника, який щодня перед десятками тисяч читачів блискуче відстоює позицію України. Або його видавця, котрий послідовно займається витісненням імперського літлайна, але таки публікує російськомовних патріотів.

Проголосувати за україномовну літературу, культуру, кіно кровною гривнею поспішають не всі. А гнівний пост у ФБ — безкоштовний.

Спробувати переламати через коліно своїх їм зручніше, ніж перемогти ворогів — ворог-то відстрілюється! Ось такий контрпродуктивний підхід теж є ідіотизмом — так само, як куці 75% української мови в ефірі.

Маю сумнів, що буду почутий, але як українізатор зі стажем звертаюся до спритних, немов кролики, українізаторів нинішніх: російська мова — не ОК і ВК, її не прибрати суто організаційними заходами. Адже перешивати мізки все ще складніше, ніж комп’ютер.

Припиніть чіплятися до російськомовних патріотів України з тупою вимогою відмовитися від «клятої собачої мови», отриманою ними від народження. Не заважайте тим, хто відстоює суверенітет країни, піти в історію повноцінними, а не другосортними людьми. Вони самостійно визначилися з головним — своєю належністю до України, розберуться і з рештою. Ключове слово — самостійно.

До речі, а чому б завзятим українізаторам для початку не припинити спілкування імперською лайкою? Або таки розуміють, що в нинішніх реаліях це неможливо?

З російською мовою, на відміну від російських комп’ютерних програм, кінчати доведеться не сьогодні, а завтра. Адже нам не шашечки, а їхати: тобто в перспективі позбутися російської навіть на побутовому рівні.

Але для цього необхідно прицільно концентруватися не на поколінні, що минає, а на молоді.

Українська повинна безальтернативно оточувати завтрашніх українців від дитячого садка до ВИШу. Особливу увагу саме на ВИШі — тут закладаються професійні основи. Тому вже зараз треба домагатися звільнення за профнепридатність усіх викладачів ВИШв, які проводять заняття російською. Якщо людина не здатна вивчити мову, із чим упорався і Янукович, то в неї точно забракне інтелекту викладати що-небудь відповідне світовим знанням.

Уже зараз необхідно жорстко перевести на українську всю бюджетну сферу, перш за все, держслужбу і силовиків. Але без цього фарисейства, коли лише вдаємо для телевізора! Усе повинно бути серйозно, коли російська в кабінеті і навіть у курилці держзакладу тягне за собою службове розслідування з кадровими наслідками.

І ще необхідні наочні історії життєвого успіху, пов’язані з цілковитим зануренням в українське середовище. У політиці, громадській діяльності, бізнесі, культурі, мистецтві, спорті. І ніяк інакше. Ось цим і займатиметься нове міністерство інформації.

Відповідно, потрібна українська «Ліга плюща». Цим шляхом намагалася йти Києво-Могилянська академія, ставлячи завданням виховання еліти країни. Потім вона зі шляху збилася, але це потенційна тема для подальших «больових точок».

Усім, хто вимагає повсюдного переходу на державну мову: пресуйте не блогерів, а Президента, Кабінет Міністрів і Верховну Раду. Завалюйте їх петиціями, пікетуйте, не давайте життя, вимагаючи проукраїнських законів, наказів і рішень, націлених на перспективу. Навчіться ретельно, крок за кроком, місяць за місяцем домагатися невеликих, але реальних результатів.

Нудно, чи не відблискує героїзмом? Ну так, ну так… Куди героїчніше вломитися в кафе, де якийсь недоумок не обслужив українською, рознести там все на друзки і через півгодинки піти з відчуттям виконаного патріотичного обов’язку та нищівної перемоги над Путіним.

Час засвоїти головне: ті, хто щиро люблять Україну, повинні приймати її у всьому різноманітті, з усіма опціями, фічами і багами. З російськомовними патріотами, зокрема.

Це як береш престижний iPhone і заразом приймаєш проприєтарну вісь, недоступність файлової системи, здирницький Apple Store та інше.

Бо альтернатива зазначеному підходу, націленому на майбутнє — це зростання внутрішньої напруги, громадянські конфлікти, фрагментація та розпад. А потім неминуче сповзання в недоімперію — хоч тушкою, хоч порубаними частинками.

Так, може, усе ж таки Україна?

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka