Вибори в Сербії: прощання з імперським минулим або геополітичний шпагат?

Politeka розбиралася, як вибір сербського народу позначиться на геополітичних розкладах і на аспектах безпеки Сербії, Балканського півострова і всього європейського континенту.

Європейська імперія-ізгой

Від самого моменту отримання незалежності від Османської імперії в 1878 році крихітна Сербія заявляє свої претензії до домінування на Західних Балканах. У 1903 році група націоналістично налаштованих військових на чолі із Драгутіним Дмитровичем здійснила державний переворот, убивши короля Олександра і посадивши на престол представника Карагеоргієвичів, близьких російським Романовим.

Хунта, що прийшла до влади, відверто марила побудовою «Великої Сербії», куди, за задумом націоналістів, мали увійти всі слов’янські і низка неслов’янських народів заходу та півдня Балканського півострова. Крім побудови фашистського режиму в себе вдома, хунта зайнялася активним експортом тероризму на прилеглі території. Не дивно, що в тогочасній освіченій Європі ставлення до Сербії було приблизно таким же, як зараз до Ірану або Північної Кореї, а до створених нею за межами країни сербських «революційних» угруповань, як до нинішніх Хамасу та Хезболлі.

Одна з таких груп, працюючи в тісній співпраці із сербською розвідкою, убила в 1914 році австрійського ерцгерцога Фердинанда, змусивши Австро-Угорщину оголосити війну белградському режиму. Не дивно, що за терористичний сербський режим тут же «вписалася» Росія, пов’язана союзницькими зобов’язаннями з Великобританією і Францією. Так почалася Перша світова війна, в якій, за іронією долі, найпрогресивніші країни Європи виступили на боці тодішньої держави-ізгоя.

За підсумками війни Сербія таки збудувала свою міні-імперію – королівство Югославія – куди увійшли також території, населені хорватами, боснійцями, косовськими албанцями, македонцями і словенцями. Збереглося це утворення і після Другої світової, уже у вигляді комуністичної конфедерації.

Крах комунізму на початку 90-х років минулого століття дозволив численним народам Югославії оголосити про свою незалежність. У відповідь комуністичний лідер і сербський націоналіст, тодішній президент Югославії Слободан Мілошевич відрядив одну з найбільших армій Європи на упокорення незадоволених. Західні Балкани перетворилися на одне велике поле брані, на якому народно-визвольна армія Югославії разом зі створеними Белградом загонами сербських «ополченців» воювала за відновлення сербського панування у Словенії, Хорватії та Боснії.

У 1999 році Мілошевич скерував армію на придушення повстання косовських албанців, що супроводжувалося масовими етнічними чищеннями і врешті-решт змусило західні країни почати військову операцію проти сербського режиму. У 2000 році масові протести змусили Слободана Мілошевича подати у відставку. Результатом правління Мілошевича стало десятиліття воєн і поневірянь, що охопили весь регіон, а також цілковите фіаско сербського імперського проекту: саме за його правління Белград втратив практично всі «нажиті непосильною працею» території.

Наступні лідери Югославії і Сербії спробували нормалізувати відносини з цивілізованим світом і повести країну шляхом європейської інтеграції. Хоча при цьому вони і стикалися з божевільним опором націоналістичної частини суспільства, силовиків і функціонерів колишнього режиму. Так, найбільш прозахідний сербський політик Зорана Джинджича, який видав Міжнародному трибуналу Слободана Мілошевича, був убитий в 2003 році в результаті спланованого замаху.

Настрої в сучасній Сербії

Хоча більшість сербів, 43%, підтримують вступ до Євросоюзу, кількість виступаючих проти також суттєва – 35%. Перш за все це пояснюється розчаруванням через неготовність Брюсселя надати Сербії перспективу членства в ЄС. Хоча антизахідні, націоналістичні і реваншистські настрої як і раніше мають певну вагу в суспільстві.

Практично всі серби вважають Росію дружньою країною і природним союзником, а Володимир Путін є найпопулярнішим іноземним лідером. Місцеві ЗМІ активно висвітлюють найнезначнішу допомогу Сербії з боку Москви, тоді як значно масштабніша допомога Євросоюзу (сумарно – близько $3 млрд), як правило, залишається за кадром.

Місцеві націоналістичні політики взагалі безоглядно орієнтовані на Кремль. Ультраправі організації і колишні силовики активно співпрацюють із російськими спецслужбами. Саме з них набиралися бойовики для проведення невдалого перевороту в Чорногорії.

Вибори-2017

Хоча на нинішніх президентських виборах було зареєстровано 17 кандидатів, фаворитом народних симпатій став чинний прем’єр, лідер правлячої Сербської прогресивної партії 47-річний Олександр Вучич. У підсумку він став президентом, заручившись підтримкою 56,1% виборців. Щоправда, усі спостерігачі зазначали рекордно низьку явку – близько 45%. Тому говорити, що за Вучича проголосувала більшість народу, усе ж не зовсім правильно.

На другому місці виявився найпрозахідніший з усіх кандидатів – Саша Янкович, який набрав 16,27%. Основними пунктами програми Янковича стали безпека країни, захист прав людини, підвищення життєвого рівня громадян, вступ Сербії в ЄС шляхом «побудови Європи в Сербії». Він наголошував, що рішення про членство Сербії в НАТО має ухвалюватися на референдумі, а для вирішення косовського питання пропонував забезпечити гідний рівень життя і економічного розвитку, щоб албанське населення Косова захотіло жити в її складі.

Решта кандидатів набрали значно менше десяти відсотків. Відверто проросійський Воїслав Шешель, зокрема, фінішував із результатом у 4,47%.

Сербія Вучича: чого очікувати від нового президента

Сербія є парламентсько-президентською республікою, в якій роль голови держави значною мірою зводиться до представницьких функцій. Але з огляду на цілковитий контроль партії Олександра Вучич над Народною Скупщиною (парламентом країни), в якому «прогресисти» мають 160 із 250 мандатів, саме від обраного президента і його оточення залежить як внутрішньо-, так і зовнішньополітичний курс офіційного Белграда.

У Белграді багато хто вважає, що Вучич зосередив у своїх руках занадто велику владу. Так, професор юридичного факультету Белградського університету заявив у коментарі місцевому телеканалу N1, що Сербія стоїть на межі побудови системи особистої влади однієї людини.

«Перемога Вучича в першому турі погано прислужиться сербській демократії», – переконаний професор філософії того ж університету Йово Бакіч.

У самій Сербії Вучич вважається проєвропейським політиком. У нього відмінна комунікація з Берліном і з Брюсселем. Свого часу він амбітно задекларував за мету членство країни в ЄС до кінця 2019 року. Він робить ставку на стабільність у країні і заявляє, що «не дозволить повернути Сербію в минуле».

Саме Олександр Вучич знизив градус напруженості між Сербією і Косово в січні цьогоріч, наказавши зупинити виготовлений у Росії так званий «поїзд дружби», на якому сербські націоналісти збиралися прокотитися з Белграда до Приштини. Ба більше, в 2016 році Вучич визнав, що єдиним рішенням косовської проблеми було б визнання Сербією незалежності Республіки Косово. «Але це неможливо і цього не буде», – додав Вучич.

До того ж євроінтеграційна риторика і рух у бік Брюсселя не заважає Вучичу шукати прихильності Кремля. За кілька днів до виборів Олександр Вучич здійснив візит до Москви, повернувшись звідти не лише з «благословенням на царство», але і з дуже щедрими подарунками.

Йдеться про безоплатний пакет військової допомоги, лише перший транш якого містить 6 винищувачів «МіГ-29», 30 бронеавтомобілів і 30 танків. Є інформація, що Белград також планує отримати зенітно-ракетні комплекси «Бук-М1», «Бук-М2» і С-300. Відразу ж після зустрічі Вучича з Путіним були озвучені масштабні плани з кооперації в області розробки і виробництва сучасних видів озброєння та будівництва в Сербії центру техобслуговування і ремонту гелікоптерів радянського й російського виробництва.

Крім того, сторони домовилися про поглиблення економічного співробітництва. Зокрема, йшлося про російські інвестиції в сербську економіку і про розширення постачання сербської сільськогосподарської продукції на російський ринок.

Зустріч із господарем Кремля дозволила Олександру Вучичу залучити на свій бік проросійський електорат, що і забезпечило «проєвропейському» кандидату перемогу вже в першому турі. Після голосування Вучич одночасно подякував Володимиру Путіну і… Ангелі Меркель за підтримку на виборах.

«Особливо хочу висловити подяку пані Меркель і Володимиру Володимировичу Путіну за те, що мали сміливість вести перемовини із Сербією і зі мною як головою уряду і під час кампанії. Спасибі їм за це, і це говорить про те, що вони добре думають і про Сербію, і не так уже й погано про мене», – сказав новообраний президент.

Говорячи про зовнішньополітичні пріоритети, Вучич анонсував настільки знайому нам політику багатовекторності: продовження європейської інтеграції країни плюс розвиток хороших відносин із РФ і Китаєм.

Як саме буде сприйнято такий геополітичний шпагат європейськими лідерами, залишається лише здогадуватися. Водночас, за словами Йово Бакіча, Захід готовий працювати з будь-яким сербським лідером, який ладен забезпечувати стабільність.

«Вучич важливий, оскільки він може гарантувати стабільність. Будь-який автократ на Балканах чудовий для неї (міжнародної спільноти – ред.), поки гарантує стабільність. Як тільки ця здатність ослабне, вони почнуть підшукувати заміну», – стверджує професор.

Навряд чи зміна господаря президентського палацу в Белграді щось змінить в українсько-сербських відносинах. Швидше за все, новообраний президент сповна збереже курс свого попередника і однопартійця, чинного президента Томіслава Ніколіча.

Відомо, що Олександр Вучич не збирається визнавати Крим частиною Росії. Хоча навряд чи це продиктовано якимись сантиментами щодо нашої країни. Швидше, прагматичний розрахунок: адже наша країна у відповідь може в будь-який момент визнати незалежність Косово. Крім того, Вучич не підтримує сербських «добровольців», які воюють у складі незаконних збройних формувань на Донбасі.

Водночас не варто забувати, що саме за прем’єрства Вучича Сербія проголосувала проти резолюцій ООН щодо територіальної цілісності України в березні 2014 року і порушення прав людини в окупованому Криму у грудні минулого року.

Так що розраховувати на прорив у відносинах Києва і Белграда наївно. Але і неприємних сюрпризів від новообраного президента-прагматика, зацікавленого в розширенні співпраці з Європейським Союзом, на щастя, чекати не доводиться.

Максим Вікулов