(Не) Зайві діти

Ті батьки, які стикалися з цією проблемою, підтвердять. Влаштувати дитину в садочок сьогодні ціла проблема. Як жартують циніки – у чергу треба записуватися навіть не після народження дитини, а в момент знайомства з майбутнім чоловіком. Бо якщо записатися через тиждень після зачаття, то можна не встигнути.

Давайте будемо реалістами – держава не може забезпечити достатню кількість дитячих садків. Це проблема всіх великих міст – Києва, Дніпра, а в містах-супутниках все ще складніше.

Невеликі міста під Києвом, де купують квартири тисячі молодих сімей (просто тому, що ціни там в два-три рази нижче, а для молодої сім’ї ціна – основний аргумент), теж давно захлинулися в неймовірному попиті. Звичайно, така ситуація породжує корупцію, але мова не про це. Головне питання – як вирішити проблему? Де залишати дитину, якщо бабусі далеко, а обоє батьків працюють?

Відповідь очевидна – там, де не справляється держава, ситуацію витягає приватник. Приватних дитячих дошкільних установ є вже досить багато. Легальних, напівлегальних і абсолютно нелегальних. У Києві ціни стартують від ста гривень, але частіше вони вищі. У Дніпрі розповідають про непогані заклади від сімдесяти гривень або сорока-п’ятдесяти при неповному робочому дні. Для більшості сімей це дорого. Але така ціна на ринку, опускати її нижче приватні заклади не можуть. Як держава може взяти участь у процесі? Лише на рівні закону.

Щоб приватні садки працювали за доступними цінами, їм потрібно гранично спростити реєстрацію і звільнити від податків. Повністю. Ми тут не заробимо, та й не треба. Вирішувати проблему – пріоритетне завдання. Бо жорсткі нормативні вимоги держави виглядають безглуздо, якщо вона не пропонує альтернативи. А вона не пропонує. І не запропонує.

Держава не зможе в короткостроковій перспективі побудувати необхідну кількість ДДО. Так і в довгостроковій – дуже малоймовірно. А приватник зможе. То дайте йому режим найбільшого сприяння. Можна за комуналкою посунутися. Не для релігійних організацій знижку робити, а для дитячих установ. На мій погляд, останні нам значно потрібніші. Можна звільнити від частини податків батьків, які платять за своїх дітей.

Окреме питання – школи. Хоча не таке вже й окреме – проблеми дуже схожі. Там теж катастрофічно не вистачає місць. Є приватні, як альтернатива, – але ціни кусаються. Під Києвом – від шести тисяч гривень на місяць. У столиці – дорожче. Для сім’ї з двома дітьми це серйозний виклик.

Ось тільки відкрити напівлегальну школу в квартирі на першому поверсі не вийде. Хоча б тому, що потрібно десь набрати необхідний мінімум хороших викладачів, щоб фізрук не вів попутно математику й англійську. Ну а на виході потрібно дати атестат дитині, яка достатньо освоїла необхідні предмети. В маленьких масштабах це завдання рішення не має. Або ціна буде захмарною.

Як і з дитячими садами, держава не потягне самостійне рішення цього завдання. Вихід – у появі великої кількості приватних шкіл. Конкуренція піде галузі лише на користь. В ідеалі ця сама конкуренція дозволить нам вирішити відразу два принципові завдання. Перше – зробити якісну освіту доступною. Друге – дати, нарешті, нормальні зарплати педагогам і вчителям. Щоб слова «учитель» і «жебрак» перестали бути синонімами.

Проблема перша – приміщення. Вони повинні бути більші, ніж під садки. Плюс ліцензування, податки і збори – стандартний набір. І ось тут час роботи для держави. Зняти всі перешкоди, дати поштовх для розвитку, можливо, якось допомогти з приміщеннями або транспортом. Сценаріїв дуже багато.

Наостанок можна сказати, що держава втрачає монополію на освіту. І це навіть добре, бо в сьогоднішніх реаліях державі просто не під силу вирішити всі накопичені проблеми. І одним із пріоритетних завдань реформи має стати створення максимально сприятливих умов для приватних садочків та шкіл. Пускати її набезрік точно не варто. Проблема вже перезріла…

Кирило Сазонов