Пацієнт радше мертвий, ніж живий: депутати про другу річницю Мінських угод
Угоди легітимізовані Радбезом ООН, саме на них уже протягом двох років під час висловлення чергового занепокоєння посилаються західні лідери. Карту їхньої реалізації мали підготувати ще до кінця листопада минулого року – про це під час останньої зустрічі в жовтні 2016 року домовилась «Нормандська четвірка». Але офіційний план щось не надто сприяє миру.
Politeka попросила народних депутатів оцінити ефективність Мінських угод, спрогнозувати позицію Європи та США щодо зміни формату перемовин щодо Донбасу та визначити імовірні варіанти розвитку подій.
Ганна Гопко, позафракційна:
– У нас поки немає альтернативи Мінським домовленостям. Так само її немає і в Путіна, це він має припинити обстріли, наказати своїм військовим залишити територію України. А коли в обох сторін немає альтернативи – про які зміни формату можна говорити?
Ми можемо придумати новий «Мінськ», хай він називається будапештський чи празький. Головне – суть. У будь-якому аналогічному документі все починатиметься із припинення вогню та поновлення Україною цілковитого контролю над кордоном.
Я знаю, що наразі як Банкова, так і Європа активно шукають новий формат перемовин щодо Донбасу. Нещодавно в Берлін їздив Порошенко, була розмова президента із Трампом, ми бачили візит прем’єра Великої Британії Терези Мей, ми бачимо висловлювання Столтенберга (секретар НАТО, – ред.). Тобто яким саме буде імовірний новий формат, залежить від багатьох чинників. Вважаю, що це питання значно залежатиме від результатів виборів у Франції.
На цьому етапі Україна чекає на виконання Мінських угод із боку Росії і домагатиметься збільшення санкцій у разі їхнього не виконання. От це головний результат домовленостей, підписаний два роки тому, і якихось інших інструментів поки немає з жодного боку.
Дмитро Тимчук, «Народний фронт»:
– Останній діагноз Мінським угодам ми бачили в Авдіївці, та й на всій лінії фронту. Пацієнт швидше мертвий, ніж живий. Настав час зробити те, на що ми не зважилися в 2015-му: визнати ці території окупованими, визнати Росію країною-агресором і переводити перемовини на формат Росія-Україна.
У рамках тієї ж «Нормандської четвірки» нам потрібно почати новий процес перемовин, в якому Росія буде не «стороннім спостерігачем», а безпосереднім учасником і саме в ролі країни-агресора. Я розумію, що Росія цього не захоче, але там, де перемовини ведуть четверо, а не двоє, для переформатування перемовин буде достатньо доброї волі інших трьох учасників.
Європа себе сама загнала у глухий кут. З одного боку самі представники «Нормандської четвірки» визнають, що Росія – країна-агресор, з іншого – чіпляються за Мінські угоди як за панацею. Я цього не розумію. Якщо ви визнаєте, що війна – це справа рук Російської Федерації, що «ЛНР»-«ДНР» – шавки Путіна, а не самостійні суб’єкти, то, вибачте, але якого біса ми сидимо за столом перемовин саме з ними, а не з росіянами?
Адміністрація Трампа може внести в процес перемовин хаос. Ми ж бачимо правильну і проукраїнську позицію США в ООН, з іншого боку нова адміністрація, згідно з деякою інформацією, метушиться і шукає якісь яскраві рішення в міжнародній політиці. Якщо в результаті Трамп займе позицію стороннього спостерігача «ви цю кашу заварили, ви і розбирайтеся», то США лише завадять процесу перемовин.
Загалом ми два роки намагаємося відкачати давно мертвого пацієнта. Вірніше, мертвонародженого. Але якщо він два роки не подає ознак життя, навіщо нам обговорювати нові рецепти?
Григорій Немиря, «Батьківщина»:
– Мінський документ був необхідний, але недостатній. Тоді було важливо зупинити військову ескалацію і не допустити поширення війни на інші території України. Але з політичної та дипломатичної точки зору цього явно недостатньо.
Вважаю, що головною помилкою Петра Порошенка в 2015-му стало те, що в документ об’єднали військову та політичну складові. Військовий пакет – це виведення важкого озброєння, припинення обстрілів та повернення Україні контролю за кордоном. Політичний пакет – це амністія, проведення виборів та надання тим територіям особливого статусу. Це не поєднується. У той спосіб, як це було тоді зроблено, це надає Росії тактичну перевагу щодо тлумачення порядку дій у виконання мирного плану.
«Мінськ» зараз у глухому куті. Раджу всім, хто хоче глибше розібратися в темі, ознайомитися зі звітом Міжнародної кризової групи, який так і називається «Мінськ»: військовий глухий кут та політична криза в Україні».
Тому перше – роз’єднуємо військово-технічну частину з політичною. У військової є шанси на життя: наразі канцлер Німеччини наполягає на посиленні контролю за обстрілами та просуванні військової техніки на окупованих територіях, на Росію тиснуть із вимогою домогтися припинення обстрілів і це варто продовжувати. А в політичній площині ми пропонуємо взяти за основу Будапештський меморандум, долучити до нього інші країни. За потреби використати аргумент нерозповсюдження ядерної зброї, як головний важіль впливу на ту ж саму адміністрацію США.
Іван Вінник, БПП:
– Під час війни у країні неможливо змінювати будь-які формати чи підходи, не маючи заздалегідь альтернативи. Неможливо знімати прем’єра чи генпрокурора, не маючи їм альтернативи. Є дуже багато політичних сил у парламенті, які мріють про хаос, позачергові вибори та повернення до статус-кво. Те саме стосується і Мінських угод. Вони – не найкращий алгоритм дій для України, я добре пам’ятаю, за яких обставин їх розробляли та як підписували.
Мінські угоди – це не юридичний, а політичний документ. Ми не можемо піти до суду з вимогою виконати його пункти. Усе залежить від наших позицій у перемовинах. За два роки вони суттєво змінилися. Українська армія геть не така, якою була в 2015-му чи тим паче, як у 2014-му, коли все це почалося. Конституцію ми не змінили. Вибори на окупованих територіях ми проводити не збираємося. Усім світом визнано факт присутності російських військ на Донбасі та роль Росії як агресора.
Необхідно переводити перемовини у формат Україна-Росія і бути готовими говорити політикою сили. Ми отримали дуже значні перемоги в дипломатичній площині завдяки діям української армії. У будь-якому разі ми не залишимося з Путіним наодинці через те, що українська армія виявилася єдиною, яка стримує російську армію. Тому самостійно, без міжнародного посередництва, переходимо до тиску на Росію за допомогою нашої армії. То є наша територія, вона так позначена скрізь, то які домовленості щодо звільнення нашої землі? Класики недарма говорять, що війна – це форма реалізація політики, що нам дуже яскраво показує Путін. Чого ж ми чекаємо?
Ілля Лукаш
Фото president.gov.by