Нацбезпека-2017: нові загрози та головні помилки України

Politeka дізналася, яким буде 2017 рік для України з точки зору безпеки, які найімовірніші сценарії розвитку подій на Донбасі та чи маємо шанс повернути Крим

– Усе залежатиме від того, чи домовиться Дональд Трамп із Володимиром Путіним про відновлення стратегічного партнерства між США та Росією.

Трамп уже заявив, що Штати шукатимуть діалогу із РФ і розглядатимуть її як партнера у глобальних геополітичних справах. Це кардинально змінить відношення Вашингтону до Москви, зокрема й до агресивної поведінки Росії на Донбасі.

До того ж стає очевидно, що на виборах у Франції переможе проросійський кандидат, а в Німеччині – представник великого бізнесу, який виступає за відновлення тісних бізнес-відносин із Росією.

Тому треба очікувати реалізації плану Франка-Вальтера Штайнмайєра: спершу вирішення політичних питань. Усе втілюватиметься до вимог Путіна.

Українське військове керівництво немає стратегії щодо ситуації на Донбасі. Тому в 2017 році головне завдання – виробити її. Але нинішня влада цього не здатна зробити. На першому плані в них стоять власні бізнес-інтереси, а не стратегічні з оборони країни.

Оборонним плануванням серйозно ніхто не займається. Воєнне виробництво підпорядковане інтересам експорту, оскільки президент поставив завдання зайняти п’яте місце у світі у цій сфері. Тут не до фронту. Усі пріоритети розставлені заради прибутків окремих людей, які перебувають на вершині влади.

За рік непостійного членства в Раді безпеки ООН Україна нічого змінити не встигне. Конфлікт на Донбасі вже зафіксували як внутрішній. Тому члени ООН не розуміють, який сенс карати за це РФ. Вона ж не супротивна сторона, а лише посередник.

Відповідно Мінський процес та «нормандський формат» – побудовані за моделлю врегулювання внутрішнього конфлікту, а не зовнішнього. Якби Україна заявила, що Росія агресор, тоді можна вимагати особливого механізму її відсторонення від голосування в Радбезі. Але коли Україна сама офіційно не визнали РФ агресором, то й ООН не може запровадити ці механізми.

Зараз не можемо залучити міжнародне право, яке спрямоване на покарання агресора. Загнали себе у глухий кут і жодна міжнародна організація з нього не витягне, бо ініціатива має належати країні, яка має проблему.

У 2017 році всі звикатимуть, що Крим – російська територія. Стратегії та програми відносно повернення півострова не існує. Але є бізнес. Торгівля із Кримом потужна. Процвітає контрабанда. Інтереси української влади цілком задоволені, а територіальна цілісність у них на другому чи третьому місці.

Оскільки Україна не дотримується режиму окупованих територій, то його почнуть не дотримуватися й інші країни, бізнес-структури. У кримські порти почнуть заходити судна, відновиться пасажиропотік.

– Спрогнозувати один сценарій розвитку подій на Донбасі зараз неможливо, адже невідомо, якою буде позиція світового товариства щодо ситуації на сході України.

Протягом наступного півріччя говорити про успіхи у дипломатичному ключі не доводиться. Усе залежатиме від позиції нової адміністрації США. Чи будуть вони готові продовжувати тиск на Росію, чи навпаки, вдадуться до торгів і перемовин.

Можуть виникнути проблеми  з «нормандським форматом». Він і зараз неефективний, а після виборів у Франції та Німеччині, не виключно, що Україна стане ініціатором його зміни. Висока ймовірність, що наступним президентом Франції стане більш ліберально налаштований до Росії політик. Тому невідомо, які будуть перспективи врегулювання конфлікту на Донбасі.

Путін свою тактику не змінюватиме. Він чекатиме завершення виборів у ключових країнах. Намагатиметься на них впливати. Зрештою, підтримуватиме і змушуватиме нових світових лідерів йти з ним на змову.

У ситуації невизначеності в зовнішній політиці Росія намагатиметься підвищити ставки та завоювати нові позиції для перемовин. Тому періодична активізація бойових дій на Донбасі цілком можлива.

У 2017 році Україні не можна розслаблятися. Тези, що відмовляємося від мобілізації, – неправильні. Маємо, навпаки, розширювати залучення громадян до військової служби і бути готовими до всіх форм російської агресії.

На Раду безпеки ООН сподіватися не доводиться. Україна там нічого вирішити не може. Поки що непостійне членство в Радбезі завдавало більше шкоди, ніж користі. Не можемо домогтися голосування за серйозні для нас питання, бо всі важливі рішення заблоковані Росією. Водночас Україна змушена брати участь у голосуванні щодо проблем, які до нас не мають відношення. Приклад – ситуація з Ізраїлем.

Повернення Криму в 2017 році – абсолютна фантастика.

Трамп у своїх передвиборчих промовах говорив про можливість визнання окупації Криму. Є так званий «план Кіссинджера», що США не повинні формально визнавати окупацію півострова, але водночас це не повинно заважати російсько-американським відносинам. Тобто важливо, чи підуть США і весь світ, який орієнтується на Штати, аби визнати де-факто окупацію Криму і відповідно зняти санкції з Росії. Це означатиме, що питання Криму буде відтерміновано на десятиліття, якщо взагалі колись буде реалізовано. Якщо ж вони, навпаки, продовжать свою політику, ніхто не може спрогнозувати, скільки окупація триватиме.

– Ситуація у 2017 році буде гіршою, ніж торік. Зараз головні загрози України перебувають не на Донбасі. Відсутність патріотизму в панівної групи до власної держави довела ситуацію до абсурду.

Ще з 2015 року Україна перебуває у стані неоголошеного дефолту. Тепер усе залежить від того, чи отримаємо фінансову підтримку від західних країн через інструменти Міжнародного валютного фонду і Світового банку.

Виникла нова проблема. На Заході зрозуміли, що гроші, які надаються на підтримку режиму і реформи, щоб стабілізувати ситуацію в Україні, панівне угрупування просто розкрадає. Вони не розуміють, навіщо далі давати гроші, адже це ні до чого не веде.

Україна – банкрут і не має союзників. Подальша фінансова підтримка Заходом залежить від просування реформ. Але ніхто не бажає їх просувати. Небезпека полягає в тому, що все відіб’ється на Донбасі. Наші вороги захочуть цим скористатися.

Маємо слабку владу. Президентська вертикаль втрачає підтримку силового блоку.

Центральна влада у витрачанні коштів віддає пріоритет Національній гвардії, а Збройні сили нині більше схожі на партизанську армію, якою керують командири взводів і рот. Навіть не середній командний склад.

Дипломатичні зусилля лишень завершують або оформлюють реальні успіхи чи поразки у війні. В історії не має жодного випадку, щоб дипломати вирішували або змінювали наслідки бойових дій на полі бою. Вони лише закріплюють результат.

На сьогодні ані Україна, ані Росія не готові припиняти бойові дії на Донбасі з різних причин. Для Путіна важливо підтримувати в невизначеному стані «київський режим». Українському керівництву конфлікт необхідний, щоб відволікати занадто активних патріотів від ситуації у столиці на ситуацію в зоні АТО.

Для Росії Донбас відіграє роль важеля впливу. Ситуація в Києві складається так, що політичне угрупування при владі може програти політичну боротьбу «Опозиційному блоку», який фактично є російською владою в Україні.

Якщо «Опоблок» та дружні до нього політичні сили в результаті дострокових виборів до Верховної Ради виграють, Путіну не треба йти на Київ. Його політичні союзники в Україні захоплять владу законно.

Ольга Головка

Фото: seregalsv / Shutterstock.com