Резолюція в обхід логіки: чому Україна не підтримала Ізраїль

Щороку, ближче до 31 грудня, якась із арабських (або ширше – мусульманських) країн готує проект резолюції Ради безпеки ООН із гнівними осудами кривавої ізраїльської вояччини. Яка, мовляв, усіляко утискає мирних палестинців. Цьогоріч адміністрація Барака Обами, що йде, відома своєю симпатією до палестинців і настороженим ставленням до Ізраїлю, вирішила не перешкоджати народженню відверто антиізраїльського документа.

У результаті резолюція №2334 із засудженням будівництва поселень і взагалі звинуваченнями Ізраїлю ледь не в етнічному чищенні й поголовному порушенні міжнародного права пройшла з переважною більшістю голосів (утрималися лише США). Українська делегація документ підтримала, опинившись у «теплій» компанії таких країн, як Росія (!), Ангола, Венесуела, Уругвай і Сенегал.

Особлива краса ситуації полягає в тім, що всього тиждень тому Єрусалим підтримав резолюцію Генасамблеї ООН, яка визнає РФ окупантом Криму.

Але бог із ним, із принципом «ти – мені, я – тобі». Так само як і з тим, що Київ опинився в одному списку з путінською Росією і мадурівською Венесуелою, а не, наприклад, зі Сполученими Штатами. Нумо на час забудемо, що в Ізраїлі проживають сотні тисяч репатріантів з України. І про діяльність волонтерських груп, які збирають допомогу для нашої країни і які організовують для поранених захисників України лікування у клініках Тель-Авіва і Хайфи. А також те, що громадська думка ізраїльтян щодо російсько-української війни повільно, але вірно схиляється на бік Києва (вірніше, схилялася до цього моменту). Погляньмо на ситуацію з позиції елементарного здорового глузду.

Ізраїль vs Палестина

Ізраїль – єдина високорозвинена країна регіону, оазис західної цивілізації на Близькому сході. Зі справними демократичними інститутами, гідним рівнем життя, динамічною ринковою економікою, високим рівнем науки і освіти, фантастичною медициною і однією з найефективніших на планеті системою безпеки. Те, що ізраїльтяни змогли домогтися всього перерахованого, перебуваючи у відверто ворожому оточенні й у стані перманентної війни, лише наголошує їхні успіхи.

Навпаки, Палестина – щось унікальне навіть для бувалого Близького сходу: анклав, в якому права людини відсутні як клас, демократія зводиться до тотальної підтримки населенням терористичного руху «Хамас», а єдина справна галузь економіки (не рахуючи торгівлю зброєю) – освоєння гуманітарної підтримки від ООН і нафтових монархій Перської затоки. Зайве говорити, що розподіл гуманітарки цілком контролюють бородаті «хамасовці» з автоматами Калашникова, перетворюючи місцеве населення на геть залежних від себе людей.

Утім, населення і так знає, що в усьому винні кляті сіоністи, від яких потрібно «звільнити» весь регіон – антиєврейська пропаганда в Палестині працює ідеально. Дітям із дитинства показують мультики, в яких маленьких хлопчиків інструктують, як стати шахідом. У школах, що діють під патронатом ООН, вчать, що Гітлер був не такий уже й поганий, оскільки боровся з міжнародним сіонізмом. Про рівень розвитку медицини і багатопартійності красномовно говорить такий факт: під час чергового загострення арабо-ізраїльського конфлікту хамасовці влаштували в одному зі шпиталів сектора Газа камери тортур, де з насолодою на шматочки різали своїх опонентів із трохи помірнішої (але такої ж антисемітської) партії ФАТХ.

До речі, про загострення. Улюбленою розвагою палестинських бойовиків (крім обладнання для камер тортур, звичайно) є обстріли території Ізраїлю примітивними реактивними снарядами невибіркової дії. Коли ЦАХАЛ (армія оборони Ізраїлю) змушена пригнічувати вогневі точки, терористи негайно починають кричати про єврейських агресорів, бомбардують мирну Палестину.

Варто зазначити, що під час перебування палестинських територій у складі Ізраїлю, зазначені райони і були Ізраїлем з усіма його перевагами: безпекою, верховенством права і розвиненою економікою. З часу надання західному берегу річки Йордан і сектору Газа статусу Палестинської автономії в 1994 році професійні борці за свободу Палестини в рекордні терміни профукали все, що там було гарного.

Можна сміливо говорити, що будівництво так люто критикованих авторами Резолюції поселень приносить у регіони Палестини, що забудовуються, усі бенефіти нормального, цивілізованого життя. А ось щоб оцінити звинувачення в насильницькій зміні демографічного складу (власне – в етнічному чищенні), досить згадати, скільки арабів, які користуються всіма правами громадян Ізраїлю, проживають на території єврейської держави (близько 2 мільйонів), а скільки євреїв – у тому ж секторі Газа (нуль). Загалом, очевидно, хто саме проводить політику створення етнічно однорідної держави.

Реальність на двох

Між народами України і Ізраїлю значно більше спільного, ніж може здатися на перший погляд.

І українці, і євреї зовсім не хочуть війни, але змушені воювати. І для євреїв, які пережили Голокост, і для українців, які пережили Голодомор, наявність власної держави є необхідною умовою фізичного виживання народу. Навколо Ізраїлю – величезний мусульманський світ, який спить і бачить, як би зіштовхнути крихітну державу в море. На наших східних кордонах – озброєний до зубів ядерний монстр, для якого є неприйнятною сама думка про існування України. Ізраїль бореться з терором у себе вдома, який щедро спонсорують збожеволілі від нафтодоларів сусідні держави. І Україна протистоїть терору, за яким стоїть збожеволіла від нафтових грошей сусідня країна.

У цій ситуації особливо прикро, що наш уряд чомусь виявився не на боці цивілізованої демократії, а професійних борців із сіонізмом, які влаштовують для своїх опонентів камери тортур і використовують власне населення як живий щит.

Ще одним наочним прикладом невміння вітчизняної дипломатії зрозуміти, які країни можна назвати дружніми, а які – не зовсім, є відносини зі Сербією і позиція Києва щодо Косова. Тоді як Белград є переконаним союзником Кремля, а сербські найманці частенько воюють на боці російсько-терористичних військ на Донбасі, Україна рухається у фарватері російської політики в частині невизнання Косово. До того ж, що незалежність регіону визнали вже 110 країн, включаючи всі дружні Україні держави: Сполучені Штати, Канаду, Австралію, Японію, Великобританію і майже всі країни ЄС. А також Хорватію – нашого природного друга і союзника на Балканах, чиї відносини зі сербами один в один нагадують відносини Києва і Москви. Під час уже згадуваного голосування Генасамблеї ООН щодо Криму Белград зробив так, як усі й очікували, – підтримав російських окупантів. Однак не помітно, щоб офіційний Київ зробив із цього хоч якісь висновки. Загалом, «Л» – значить, логіка.

Максим Вікулов