Як Путін та Асад поставили на коліна сирійський Сталінград

Водночас сама війна лише переходить на нову стадію. Politeka аналізує, яким може бути подальший перебіг конфлікту, чи прийде колись мир на багатостраждальну землю Сирії, а також можливі геополітичні наслідки падіння твердині сирійської опозиції.

Як все починалося

Протести, що охопили Сирію навесні 2011 року, які переросли у військове протистояння прихильників і супротивників президента країни Башара Асада, тривалий час обходили Алеппо стороною. Пристрасті кипіли південніше – в Дамаску, містах Хама та Хомс. Економічна столиця країни, півторамільйонне Алеппо, ще більше року насолоджувалася мирним життям.

Значною мірою цьому сприяв багатонаціональний характер міста. В Алеппо століттями мирно жили не лише араби, а також курди, греки, вірмени, турки, ассирійці. У релігійному вимірі місто було ще строкатішим: суніти, алавіти, шиїти, християни, друзи й єзиди вільно сповідували кожен свою релігію.

Проте до 2012 року повстання охопило й Алеппо. Влітку того року до міста увійшли бійці Вільної сирійської армії – помірно світських антиасадівських збройних формувань, а також бойовики різних ісламістських угруповань. Зокрема, сирійське відділення «Аль-Каїди» – «Фронт Ан-Нусра», а також маловідома на той момент «Ісламська держава Іраку і Леванту». Урядові сили змогли утримати західну частину міста, а от у східному Алеппо зміцнилися повстанці.

Загалом режим у східному Алеппо навряд чи можна охарактеризувати як демократичний. Із розростанням конфлікту вплив помірних повстанців зменшувався. Реальною владою в східній частині міста стали ісламісти з угруповання «Джабхат ан-Нусра» і «Ахрар аш-Шам», які встановили там досить жорсткі закони шаріату. Релігійні та етнічні меншини змушені були покинути місто, переважно перебравшись до західної його частини.

Узагалі по країні опозиційні угруповання, об’єднані стараннями сунітських монархій затоки в єдину «Джаиш аль-Фатех» («Армію завоювання»), досить успішно наступали на позиції сил, вірних режиму Башара Асада. Повалення уряду руками повстанців здавалося вирішеним питанням, поки в 2015 році Росія й Іран не почали збройну інтервенцію на боці Асада.

Нездатні протистояти на відкритій місцевості атакам із повітря, не маючи сучасних засобів ППО, повстанці почали відступати до міста. Але й утримувати оточені міста під килимовими бомбардуваннями виявилося неможливо. Один за одним упали Хама і Хомс –центри антиасадівського повстання. З липня цього року основні сили проурядової коаліції, до яких належать власне армія режиму, іранські сили спеціальних операцій «Аль-Кудс», бойовики шиїтської «Хізбалли», під безпосереднім керівництвом російських та іранських «радників» підійшли до Східного Алеппо – єдиного великого населеного пункту, що залишився під контролем повстанців.

Сирійський Сталінград

Битва за Алеппо стартувала з масованих бомбардувань міста. Особливо діставалося цивільним і гуманітарним об’єктам: ринкам, жвавим площам, школам і лікарням. По-перше, з метою деморалізувати населення. По-друге, саме в школах і лікарнях переважно й ховалися ополченці, сподіваючись, що ці об’єкти не бомбитимуть. Заклики міжнародної громадськості та правозахисних організацій зупинити бомбардування повністю ігнорували. За останні кілька місяців російські військово-космічні сили задіяли у Алеппо чи не всі типи літальних апаратів: від ударних вертольотів і легких винищувачів до важких стратегічних бомбардувальників, а також рішуче всі типи боєприпасів, включно з касетними і бочковими бомбами.

Повстанці відповідали з «Градів» і мінометів. Причому теж не особливо розбираючи, куди стріляти. У підсумку – снаряди летіли здебільшого на житлові квартали Західного «асадівського» Алеппо.

Протягом липня-жовтня сили проурядової коаліції повністю блокували східне Алеппо, перерізавши всі шляхи постачання та істотно відсунувши лінію фронту на Північ і Захід. Увесь жовтень і першу половину листопада вірні режиму війська стягали до бунтівного міста сили, готуючись до рішучого штурму.

Наступ російсько-ірано-асадівських військ, що розпочався 15 листопада, ознаменувався особливо жорстокими бомбардуваннями всіх і вся. Знищили останні лікарні. Наприкінці листопада – на початку грудня урядові війська та їхні закордонні покровителі просувалися зі швидкістю один-два квартали на день. Західні країни наполягали на ухваленні Радою безпеки ООН резолюції про припинення вогню, але подібну ініціативу   передбачувано заблоковали Росія та Китай.

7 грудня війська Асада захопили історичний центр Алеппо. Захисники міста згрупувалися в його південно-східних околицях. Утримати їх було нереально як через низької пристосованості цих кварталів для оборони, так через багаторазову перевагу асадитів у живій силі та бойовій техніці.

У принципі, вже можна говорити про закінчення організованого опору в Алеппо. Наразі урядові війська контролюють близько 85% східної частини міста. Захопити решту – питання декількох днів. Іще певний час піде на зачистки.

До речі, про зачистки. Згідно з інформацією офісу ООН із прав людини, у захоплених районах Алеппо зникли сотні чоловіків і хлопців. Ймовірно, вони потрапили до рук асадівської держбезпеки – «мухабарат», офіцери якої довільно визначать, людина симпатизує повстанцям чи ні. За щонайменших підозр людини відразу ж розстрілюють. Мета – вичистити з міста всіх потенційно нелояльних до режиму людей.

Що далі

Втрата Алеппо – основна поразка антиасадівського повстання. Проте було би наївним говорити про остаточний розгром борців із режимом. Тим паче про швидке закінчення громадянської війни.

Уже зараз з’являються відомості, що багатьох повстанців випустили з котла. Щоправда, без зброї. Очевидно, що вони підуть у райони, які залишилися під контролем опозиції. Насамперед розташовану на захід від Алеппо провінцію Ідліб. У неділю, 11 грудня, з’явилася інформація про спільну американо-російську пропозицію відкрити повстанцям і їхнім прихильникам коридор для виходу з міста. До того ж вони зможуть захопити з собою легку зброю. Складно судити, наскільки тут можна вірити Москві (у пам’яті відразу спливає Іловайськ). Так само важко уявити, чому в Кремлі та Дамаску вирішили випустити ворога з капкану. Можливо, в проасадовській коаліції вважають, що зібраного воєдино ворога добити значно простіше.

Але не можна виключати й наявності кулуарних домовленостей, насамперед між Путіним і Ердоганом, щодо розподілу сфер впливу в Сирії та федералізації або ж розділення країни. В такому разі розташована поруч із Туреччиною провінція Ідліб цілком може увійти до сфери впливу Анкари.

До речі, турки і підтримувана ними сирійська опозиція продовжують розвивати наступ проти «Ісламської держави» за своїм первісним планом – вздовж Євфрату. Зараз вони підійшли до містечка Аль-Баб, що приблизно за 30 кілометрів на північний схід від Алеппо. Відомо, що Анкара направляє туди додатково не менш ніж 300 спецназівців. Туди ж підходять і загони курдської самооборони, і війська, вірні Башару Асаду. Тож заворушка й справді назріває знатна.

Як би там не було, переслідуваний на всіх фронтах Сирії та Іраку Халіфат щойно продемонстрував, що його ой як рано скидати з рахунків. У суботу джихадисти несподівано з’явилися біля стародавнього міста Пальміра, що лежить глибоко в пустелі, звідки їх винесли російські бомбардувальники ще на початку року. Згідно з наявною інформацією, місто протягом доби кілька разів переходило з рук у руки. Зараз воно начебто під контролем ІДІЛ, хоча події розгортаються дуже динамічно.

Залишається загадкою подальша доля сирійських курдів. З одного боку, зараз вони – основні союзники Вашингтона в боротьбі з ісламістами. З другого, абсолютно незрозуміло, чи збереже за ними такий статус адміністрація Дональда Трампа. Якщо наступний господар Білого дому зробить ставку на інших партнерів (а такий варіант дуже вірогідний), можливо, курдам доведеться мати справу з усією міццю турецької армії. Адже для Анкари незалежний Курдистан – значно більший жах, ніж всі ісламісти разом.

Ефективність насильства

Втрати Москви в Сирії наразі не є суттєвими. Інколи з’являються повідомлення про те, що повстанці збили черговий бойовий літак. Але з’ясувати, чи російський він, часто неможливо. Сирійський режим бере всі втрати на себе. Ще менше інформації про людські втрати Росії. Відомо, що їх десятки, але детальна інформація суворо засекречена. Точно відомо, що в липні в Сирії загинув один із кращих російських льотчиків Ряфагать Хабібуллін, а днями повідомляли про ліквідацію полковника Романа Галицького – координатора операцій у Пальмірі й Алеппо.

Розрекламований похід авіаносного крейсера «Адмірал Кузнєцов» обернувся цілковитим фіаско. Мало того, що корабель, який іде цілий місяць із середньою швидкістю дев’ять вузлів (дракари вікінгів рухалися швидше!), став посміховиськом соціальних мереж через свою силову установку. Похід продемонстрував цілковиту відсутність друзів Кремля в цілому регіоні – дозаправляти корабель відмовилися не лише Іспанія та Мальта, але навіть Алжир. Важливіше те, що після прибуття «Адмірал Кузнєцов» показав свою цілковиту неефективність, відзначившись лише втратою двох літаків внаслідок проблем із аерофінішером.

Все таки реальність, яку неможливо не брати до уваги, полягає в тому, що російські килимові бомбардування в Сирії значною мірою досягають своїх цілей. Не маючи високоточної зброї, володіючи матеріально і морально застарілим парком літаків і не дуже добре навченими пілотами, росіяни були неготові до військових реалій XXI століття. Але це виявилося й непотрібним: стратегія «бомбити все, що бачиш перед собою» виявилася значно ефективнішою точкових ударів Пентагону в Мосулі або ЦАХАЛ у Палестині.

Міжнародне співтовариство нічого не зробило, щоб припинити бійню в Алеппо. Політики в Брюсселі та Вашингтоні обмежилися гнівними засудженнями. Додаткові санкції проти Москви в Євросоюзі не стали навіть обговорювати через позицію Італії і низки інших країн.

Окрилена успіхами в Алеппо, адміністрація Путіна, яка , зробила однозначні висновки з пасивності Заходу, безумовно, захоче піти далі. Навряд чи лише в Сирії. Відсутність виразної реакції цивілізованих країн Кремль може зрозуміти як карт-бланш на аналогічні дії і щодо нашої країни.

Для України урок Алеппо полягає в тому, що в разі повномасштабного російського вторгнення в нашу країну розраховувати можна лише на себе. Захід вкотре висловив крайню стурбованість, не більше. І  якщо ми не хочемо перетворення Києва на Алеппо, то нам варто збільшити вдесятеро зусилля зі створення ефективної протиповітряної оборони. Певні, хоч і недостатні, кроки в цьому напрямку вже роблять. Нещодавні показові пуски зенітних ракет над Чорним морем, що спричинили таку істерику в Москві, демонструють, що іноді ми теж на правильному шляху.

Максим Вікулов

Фото: Newsweek