Загострення на Донбасі: хто замовник?

Читать на русском
АТО 02+

Із приходом в Україну весни на Донбасі знову неспокійно. Поновилися інтенсивні бої, кожного дня гинуть люди. В тому числі мирні жителі. З обох сторін.

В Росії і в «ДНР/ЛНР» в усьому звинувачують Україну і американців. Мовляв «Порошенко хоче скористатися футбольним чемпіонатом, щоб під шумок підняти собі рейтинг, що занепав, завдяки якійсь локальній перемозі на Донбасі» В Україні, та й у столицях держав, які є нашими ключовими партнерами, лунають протилежні твердження. Що цілком логічно. Адже в кожної з ворогуючих сторін своя правда, як це не прикро констатувати.

А де ж істина? Вона насправді десь посередині, хоча й ближче до точки зору Києва, Вашингтона та Брюсселя. Чому? Спробуємо в цьому матеріалі дати аргументацію.

Вояжі є, результатів немає

За останні два тижні відбулося три ключових візити перших п’яти місяців 2018 року. А саме: Волкер відвідав Україну, в тому числі лінію зіткнення на Донбасі, Меркель провела бліц-переговори з Путіним в Сочі, а Макрон взяв участь у Петербургському міжнародному економічному форумі, на полях якого провів доволі тривалі зустріч і спільну прес-конференцію з господарем Кремля.

А які ж маємо результати чергових політико-дипломатичних зусиль наших партнерів?

Спецпредставник США вчергове побачив картину, якою вона є, власними очима і в результаті дав декілька доволі резонансних інтерв’ю. Ключовий меседж росіянам: «миротворці ООН мають замінити російські війська на Донбасі».

Канцлерка ФРН та Президент Франції були значно обережнішими у висловлюваннях. Суть їх зводиться до того, що «альтернативи мінським домовленостям немає», і що «треба поновлювати роботу в Нормандському форматі». Нічого нового. Більше того, Емануель Макрон дещо, м’яко кажучи, здивував, старанно уникаючи у відповідях власним і російським журналістам якоїсь мало-мальськи твердої мови по таких чутливих для України, й до речі не тільки для нас, питаннях, як доля українських політв’язнів, зокрема Сенцова і Сущенка, кіберзагрози з боку російських хакерів тощо. Крім того, він навіть дав обіцянку відвідати протягом чемпіонату світу по футболу Росію для того, щоб «підтримати свою національну збірну і продовжити діалог з Владіміром», щоправда обумовив свій приїзд виходом французів у фінал.

І то всьо на фоні оптимістичних заяв обох європейських лідерів про необхідність розвитку торговельно-економічного й інвестиційного співробітництва, активізацію спільних зусиль по Сирії та Іранській ядерній угоді тощо.

Один з висновків, які можна зробити з публічних заяв Волкера, Меркель і Макрона, – тактика дій США і Євросоюза змінилась, і то значно.

Якщо американці фактично перестали гратися зі словами і називають речі своїми іменами, навіть не намагаючись обходити гострі кути, то європейці по суті почали повзучий відкат, знову запустивши стару і вже давно заялоджену платівку під назвою «умиротворення агресора» заради миру в усьому світі та економічних інтересів власного бізнесу.

Окремо про миротворців

Тема миротворців на Донбасі вже починає нагадувати відомий серіал під назвою «Санта-Барбора», який потрапив на очі радянській публіці ще в часи горбачовської перебудови. Яких лиш версій ми, українські громадяни, не чули за чотири роки війни. Йшлося й про операцію ЄС (явно утопічна ідея), і ОБСЄ (хоча досвіду миротворчих операцій і реальних спроможностей там немає) і про різні варіації по лінії ООН. Проте дві ключові вади, які стосуються миротворців, як існували з першого дня виголошення цієї ініціативи Президентом Порошенком, так і досі залишаються.

По-перше, миротворча місія сама по собі не може врегулювати конфлікт. Для завершення будь-якої війни існують лиш два сценарії – перемога однієї зі сторін або укладення міжнародного договору чи навіть декількох договорів, які би містили деталізовані алгоритми переходу до миру, як це мало місце, до прикладу, у випадку з відомими Дейтонськими угодами, що поклали край кровопролитній війні в Боснії і Герцоговині. Завдання ж миротворчої місії – забезпечити моніторинг виконання умов капітуляції або укладених угод.

А по-друге, миротворча місія лиш тоді може бути ефективним інструментом моніторингу виконання умов миру, коли присутня політична, і то добросовісна, а не вдавана, воля сторін конфлікту. Про що можна говорити у випадку Росії, якщо там навіть не визнають себе стороною конфлікту, намагаючись перевести стрілки на ніким не визнані і контрольовані на 100% Кремлем штучні утворення під назвою «ДНР» та «ЛНР»? Відповідь очевидна. Жодної політичної волі завершувати війну і виходити з Донбасу там немає. Принаймні наразі.

Все решта – мандат, фінансування, етапність розміщення, прапори контингентів, кількість тощо є надзвичайно важливими речами, адже як відомо, «диявол криється в деталях». Проте вони не мають абсолютно ніякого значення без врегулювання, чи радше усунення, двох вищеозначених вад.

Таким чином, вже біля трьох років дискусії точаться про другорядні насправді речі, проте основоположні передумови залишаються поза увагою, принаймні публічно. При цьому російські керманичі не втомлюються повторювати, що мова може йти «виключно про миротворців ООН на лінії розмежування з мандатом по охороні моніторів ОБСЄ», – варіант, на який ані Україна, ані Захід не можуть піти a priori.

А до чого ж Чемпіонат світу з футболу?

Якраз протягом всього періоду нинішньої ескалації військових дій на Донбасі російські штатні пропагандисти нав’язують російському суспільству думку, що Президент України Порошенко хоче використати цей Чемпіонат для того, щоби підняти свій рейтинг завдяки невеликій локальній перемозі на Донбасі. «І навіть якщо й не хоче чи боїться, то його до цього штовхають яструби з Вашингтону», – заявляють безапеляційно в білокам’яній.

Проводяться паралелі з Пекінською Олімпіадою, під час якої Президент Грузії Саакашвілі нібито напав на Південну Осетію у 2008 році та Олімпіадою в Сочі, під час якої «українські бандерівці і націоналісти здійснили державний переворот в Києві і вигнали Януковича», в результаті чого «Росія була змушена захищати російськомовних громадян».

Те, що факти перевертаються з ніг на голову, нікого не цікавить. Головне – створити образ ворога в особі української центральної влади і підготувати власних громадян до війни.

Адже перлами про олімпіади справа далеко не обмежується. Далі лунають погрози надіслати регулярні війська, сформувати якісь «добровольчі» корпуса, вдарити по Києву і Львову тощо. Озвучується навіть така собі «благородна» мета – «не допустити знищення українською армією мирних жителів Донбасу». Але найбільш цинічна фейк-фантазія, яка регулярно пускається в маси – «Россія не може допустити повторення Серебрениці під боком (масова різня боснійських мусульман, скоєна боснійськими сербами, в результаті якої було вбито біля 8 тис мирних жителів чоловічої статі від 12 до 77 років у місті Серебрениця в Боснії і Герцоговині).

Водночас, прив’язка Чемпіонату до загострення ситуації на Сході України притягнута за вуха.

По-перше, Владіміру Путіну абсолютно байдуже Чемпіонат, олімпіада чи що там ще відбувається в світі чи в нього вдома. Якби почався гіпотетичний наступ ЗСУ на Донбасі, він, не моргнувши й оком, віддав би наказ перетворити Харків, Полтаву чи Київ на Алеппо. І то навіть сидячи поруч з Макроном чи ким там ще на ВІП трибуні десь у Саранську чи де-інде. Такий вже психотип цього президента цієї нинішньої Росії. Іншого від нього очікувати не варто.

А по-друге, Чемпіонат – це якраз найгірша подія для початку будь-якої війни з Росією. Адже, за прогнозами, туристів з-за кордону очікується понад 1,5 млн., одних вболівальників з квитками зі США прибуде понад 80 тис, десятки тисяч з кожної європейської країни, в тому числі України, і з усього світу. Для того щоб аж настільки ризикувати власними громадянами треба бути не просто не сповна розумом, а абсолютно безвідповідальною людиною. Тому ані Трампу, ані Меркель з Макроном, ані тим більше Порошенку під час Чемпіонату ніякі війнушки абсолютно не потрібні.

То хто ж тоді замовник?

Як у будь-якій мутній історії чи у будь-якому злочині, для того, щоб знайти відповідь, треба перш за все визначити, в кого є мотив. У нашій ситуації, як би це не звучало цинічно, відповідь на поверхні. Мотив є у колективної російської сторони – у Кремля і в керівництва самопроголошених народних республік. Кремлю треба вчергове підняти ставки у великій геополітичній грі на фоні вже згаданих трьох візитів Волкера, Меркель і Макрона. Ситуація сприятлива як ніколи. Адже між американцями і європейцями, хто б що не говорив, пробігла чорна кішка. Вся надія європейців у питанні порятунку ядерної угоди з Іраном виключно на Путіна. А тут ще й чергова криза навколо Північної Кореї в нагоді – знову роль Росії зростає як ніколи раніше.

Завдання максимум Кремля – довести, що без миротворців на лінії зіткнення буде велика війна, яка до того ж загрожуватиме решті світу і позбавить європейців такого бажаного для них союзника у близькосхідних та корейських справах. Адже не дарма днями відбулися в тому числі зразково-показові запуски з підводного човна «Юрій Долгорукій» у Білому морі 4 ракет «Булава» з десятьма ядерними боєголовками кожна.

Чергова демонстрація сили – це ще один натяк, що вони «можуть повторіть», якщо Захід і далі тиснутиме санкціями і вимагатиме занадто по Донбасу.

Водночас, слушним моментом не можуть не скористатися й керманичі так званих ДНР та ЛНР. Адже, як відомо, останнім часом фінансові річки з Москви значно обміліли. Тому для привернення уваги кураторів до себе любимих захарченкам і решті вкрай необхідно повернути свою значимість і довести ефективність.

Трамп реанімує Путіна

І наостанок. Тривожне відчуття великої війни наростає. Скоріш за все останні тижні напередодні Чемпіонату світу по футболу будуть архіскладними для України. Натиск з російського боку посилюватиметься. При цьому реальної допомоги від Європи очікувати наразі не доводиться. І це в той час, коли адміністрація Трампа зайнята двома іншими гарячими, і то більш для неї наразі пріоритетними, треба визнати, темами – Іраном та Північною Кореєю, з якою почалася, з відмовою Трампа від саміта з Кім Чен Ином, який планувався на 12 червня у Сінгапурі, чергова криза.

Тож залишається надіятися лише на себе і на своїх єдиних двох союзників, якими, перефразовуючи лозунг, який став вже крилатим в Росії, – для України є армія і власна нація. І дай Боже нам сил і вдачі!

Вадим Трюхан, дипломат, голова правління ГО «Європейський Рух України»


Телетайп: чи є життя після «нормандського формату»?

Телетайп: синопсис четвертого сезону прямоефірного серіалу «слуга народу»

Телетайп: рейтинг влади падає, терміново пора політично дорослішати

Телетайп: наїстися політики до завороту мізків

Телетайп: теорія повітроплавання стосовно української політики

Телетайп: про володаря доль Володимира В’ятровича та кнопочку на тім’ячку

Телетайп: «колишніх» з їх схемами треба карати, а не наслідувати!

Телетайп: баланс між США і Китаєм – ключ до реального миру на Донбасі

Телетайп: невигадані сюжети для продовження серіалу «Слуга народу»

Телетайп: індульгенція Зеленському, ренегат Порошенка і Портнов як професор юридичного свавілля

Телетайп: «Слуга народу» нависає над країною, як колись КПРС

Телетайп: оглядини Зеленського в Європі, «непонятки» в Мінську і «ударні» метання Кличка

Телетайп: слідом за ситуаційною кімнатою Порошенко може поцупити і київське ППО?

Телетайп: екіпаж яхти «біда» набраний і готовий до кругосвітньої регати?

Телетайп: президент Зеленський в приймах у олігархічної системи

9 травня: історія проти істерії

Ціна 9 травня – вічна військова травма

Парад цинізму: як день скорботи перетворили на свято

Телетайп: зв’язка «Порошенко-Путін» проти президента Зеленського?

Показати ще