Микола Капітоненко про переговори у Німеччині, «Північний потік-2» та санкції США

Переговори Порошенка з Меркель

Меркель спочатку поговорила з Путіним, але черговість мало про що говорить. Вона могла точно так само спочатку поговорити з Порошенком, а потім із Путіним. Але сам факт, що вона переговорила з Путіним і тримає з ним постійно контакт, свідчить про те, що Німеччина розуміє, що без рішень, які ухвалюють у Кремлі, про якісь зрушення на Донбасі, зокрема розгортання миротворчої місії, серйозно говорити не доводиться.

Німеччина з 2014 року послідовно стоїть на своїй позиції, що з Росією, незважаючи на її загрози, ризики дестабілізації, необхідно підтримувати діалог, щоб шукати будь-які можливі розв’язання конфлікту.

Розмови Росії про те, що миротворча місія ООН має обмежуватися охороною місії ОБСЄ, свідчать про те, що сторони, мабуть, не просунулися у визначенні формату миротворчої місії під егідою ООН і повернулися до тієї риторики, яка була спочатку: про місію ОБСЄ, а потім про місію ООН як щось допоміжне.

Це не дуже хороший сигнал, бо практично миротворча місія ООН, яка охороняла б місію ОБСЄ – мало реалізовний проект.

Спочатку його створили з метою поговорити, обговорити можливі варіанти, ситуацію загалом, обмінятися думками, але не фактично перевести конфлікт на Донбасі на якусь нову стадію. Повернення до цієї риторики зараз свідчить про те, що, можливо, ідея з миротворцями під егідою ООН пробуксовує, хоча від самого початку було зрозуміло, що вона доволі складна в реалізації та вимагатиме компромісних рішень від усіх сторін.

Тут не вдасться обійтися без урахування думки Росії. Такі розмови свідчать про те, що шансів на розгортання миротворчої місії ООН найближчим часом дуже мало.

Санкції США

Річ не в тому, що російські олігархи збідніли на кілька мільярдів за кілька днів, а в тому, що російська економіка за чотири роки, які минули від початку агресії в Україні, втратила 25% своєї ваги в номінальному вираженні. Проти Росії працює час.

Основна проблема для Кремля – можна затягувати ситуацію скільки завгодно, не зазнавати якихось драматичних заходів із боку Заходу, але того, що вже зроблено, достатньо для того, щоб у довгостроковій перспективі можливості Росії лише скорочувалися. Чим швидше це зрозуміють у Кремлі – тим швидше будуть готові на якісь поступки.

Вони протягом останніх років демонструють щодо Донбасу готовність йти на поступки, питання лише в тому, на які саме. З одного боку, чекати від санкцій, що вони якимось чарівним чином змінять риторику чи практичні кроки, не потрібно, бо санкції останні 25-30 років дуже рідко працювали так, як ми собі це уявляємо.

Чекати, що Захід щось нове запровадить проти Росії, зробить значно енергійніші кроки – теж не потрібно. Того, що вони роблять, на їхній погляд, цілком достатньо, ніхто не буде ризикувати загостренням відносин і можливістю відкритого конфлікту з Росією, нікому не потрібен розпад Російської Федерації, бо ця ситуація створить купу інших проблем.

Обраний на сьогодні метод тиску на Росію абсолютно адекватний для Заходу. Нам здається, що цього мало, нам хотілося б більшого, все і швидше. Але швидше не буде, буде повільно, але дуже ефективно. Чи призведе це до конкретних змін риторики щодо України та коли це відбудеться – сказати складно, але на глобальній арені позиції Росії з часом слабшатимуть. Наше завдання – зробити, щоб це не відбувалося з нашими позиціями.

“Північний потік-2”

По-перше, в глобальному, довгостроковому плані позиції Росії слабшають. Вона вже не претендує на звання енергетичної наддержави, про яку йшлося 10-15 років тому, на піку експортних можливостей Росії.

Уже не йдеться про те, щоб перетворити постачання газу та нафти на засіб політичного тиску. Йдеться про те, щоб хоча би зберегти ті гроші, які Росія отримує від експорту енергоресурсів, тобто повернутися до нормальної ролі, яка зарезервована за державами типу Саудівської Аравії – постачати енергоресурси в обмін на гроші.

Час працює проти Росії. Щороку в структурі світового енергоспоживання частка нафти і газу буде скорочуватися.

Що ж до тактичного моменту, то тут, звичайно, будівництво “Північного потоку-2” не надто посилює позиції Росії, бо у неї складний діалог з європейцями, вона залежить від споживачів газу не менше, ніж вони від неї. Їй доведеться непросто, навіть якщо цей потік побудують. Це підриває наші позиції, бо гроші, які ми отримували та отримуємо за транзит газу нашою територією, можна одного прекрасного дня втратити.

Ми цього не хочемо, хочемо, щоб європейці цього не допустили, щоб не вони з росіянами заробляли гроші, а ми продовжували заробляти. Наскільки ця позиція сильна і виправдана – інше питання.

Європейці можуть погодитися на запропонований Порошенком шлях модернізації української газотранспортної системи, якщо побачать, чому вони повинні не будувати власні газопроводи з Росією, зменшуючи кількість держав-транзитерів, а витрачати гроші на Україну, зокрема на її газотранспортну систему.

Якщо ми запропонували б їм цю ідею, маючи значно нижчий рівень корупції, демократичну правову державу, повністю прозорі схеми оплати постачань, тоді була б у нас більш переконлива риторика і сильна позиція. Наша сьогоднішня позиція: давайте ви не будете будувати вигідний вам газопровід, а замість цього дасте нам грошей.

Хімічна атака в Сирії

Це частина ціни, яку Росія добровільно погодилася платити. Вона втрутилася в ситуацію в Сирії на боці уряду, проти якого тривала революція, вона відкрито вважає своєю метою підтримати, утримати цей уряд, замішаний у перетині різноманітних червоних ліній, зокрема його підозрювали у використанні хімічної зброї для військових дій. Звісно, в такій історії Росія буде першим підозрюваним.

Тут уже навіть не діє презумпція невинуватості. Є картинка ситуації в Сирії і є Росія, якій ніхто не вірить. Це обґрунтовано, бо за останні роки було ухвалено багато рішень, до яких не було готове світове товариство.

Сьогодні Росія відкрито грає на боці поганих хлопців у Сирії, тому немає нічого дивного в такій міжнародній реакції.

Рада безпеки ООН та Організація Об’єднаних Націй загалом давно вже перестали бути місцем, де ухвалюють важливі рішення, яких потім дотримуються різні держави. Був короткий період під час холодної війни, коли рішення Ради безпеки ООН щось для когось означали. Зараз світовий порядок перебуває в кризі.

Голоси в Раді безпеки, процедура ухвалення рішень, право вето – все це призводить до того, що вкрай рідко позиції великих держав, постійних членів Радбезу дозволяють ухвалювати консолідовані рішення. ООН загалом перетворюється на місце для дискусії, не більше за це.

По-перше, рішення не ухвалюють, бо немає одностайності. По-друге, навіть якщо б ухвалювали, немає можливості змусити інші держави їх виконувати. На жаль, криза ООН триває давно і постійно посилюється.