Телетайп: грязьові ванни, які нікого не лікують

Українцям така народна забава теж до вподоби.

Так, безкорисливі й дорогі співвітчизники, будемо говорити про президентські вибори. До яких лише рік.

Тому хтось, як у прапор, загортається в жакардову ковдру. Хтось на камеру втискується в тельник і берці. Хтось подвоює і так радикальну медійну активність. Хтось відверто напружує підконтрольний адмінресурс. А хтось паломничає по святих місцях, попутно вибудовуючи схему.

Неодноразово зазначав, що в поточній ситуації важливо не лише перемогти на виборах, важливіше, щоб переможений публічно визнав себе таким. І не заважав переможцю приступити до виконання обов’язків. Бо електоральне протистояння при провокації недоімперії може перерости у збройний конфлікт. А далі — в згубний для України хаос, на що небезпідставно продовжує сподіватися Кремль. Можливості зовнішнього світу мікшувати ситуацію є, але хепіенду  не гарантують.

Є два варіанти передвиборчого позиціонування.

Або спиратися на масову підтримку народу, і тоді плювати і на владу, і на бізнес — самі, за Булгаковим, прибіжать і стануть у чергу, щоб кинути свій грошик у скарбничку майбутнього президента. І силовики займуть позицію прихованого сприяння. Частково така ситуація склалася з Віктором Ющенком, але, на жаль, принесла країні лише розчарування в колективному розумі бджіл.

Або домовлятися з олігархами, які у нас тримають ЗМІ та парамілітарні формування. Тоді буде і ресурс на проведення кампанії, і силовий супровід у робочі апартаменти на четвертому поверсі АП (яскравий аналог — коли міліція за командою Юрія Луценка заводила обраного Леоніда Черновецького у кабінет незгодного Олександра Омельченка).

Характерно, що міністр Арсен Аваков — політик із бізнесовим мисленням, має не лише державні, а й власні електорально-силові можливості, який здатен домовлятися автономно. Тобто натуральний олігарх.

Хай там що малюють соціологи, які впадають у ван-гогівський раж, але сьогодні фіналістами кампанії видаються Юлія Тимошенко і Петро Порошенко. І боротьба у них буде не лише політичною, а й особистісною, з фрейдистськими вивертами з боку ПОПа.

Усі інші: на першому етапі — тло, над яким спробує злетіти президент Порошенко, на другому — базарні торговці своїми некерованими відсотками або похмурі донкіхоти, які по-англійськи йдуть у нікуди.

На ключових фігурах і зупинимося. У цьому матеріалі (наступні будуть). І не треба про затаскану колоду і прихованих за горизонтом безкорисливих патріотів. Я теж хочу тепла і пролісків, але за вікном чомусь сніг. Тож вдягаємося за градусником, а не календарем.

Президент Порошенко рушив до переобрання відразу кількома колонами. Однією — приватизуючи будь-який привід для шаленого піару. Ближче до виборів ми і вулицю спокійно не перейдемо. Ще на жовтому світлофорі буде підлітати кортеж, що виблискує мигалками, вальяжний ПОП пояснить нам, темним, що зелене світло для нашого щастя винайшов особисто він. Обов’язкова годинна доповідь про інші успіхи під його правлінням, зокрема безвіз з якимись Антигуа і Барбуда. Потім підхід до преси, потім населенню через металошукачі й перетинати вулицю. Хто ще не емігрував.

Ось навіщо близька до оточення президента людина очолила Національну службу здоров’я? У Мережі негайно охрестили це «сімейним підрядом». І правильно!

Але там сенс не лише в освоєнні багатомільярдних коштів, а й іміджевому камуфляжу медичної реформи. Тобто на голову Нацслужби здоров’я Олега Петренка покладено непідйомне завдання якось зробити страшнув’ медреформу від Уляни Супрун привабливою для населення. Хоча б місцями. Щоб президент міг приїхати і перерізати. Чи то стрічку, чи то пуповину, пам’ятаючи колишнє місце роботи Петренка.

Інший підхід, який уже афішується владою — цькування тих, хто мислить інакше, що переходить у терор. Припускаю, що буде встановлено черговий національний рекорд із брудності виборів. І що пієтет до Порошенка, святого борця з Путіним, деяким опозиційним інтернет-авторам будуть бітами пояснювати невстановлені цензори у балаклаві. А слідчі відмовлятимуть у порушенні з формулюванням «Агент Путіна, сам напросився». У всякому разі, відсутність справедливих вироків щодо головних злочинів проти Майдану (Крисін досі не на зоні!) підштовхує до соціального песимізму.

Завдяки «Народному фронту» Юлія Тимошенко залишилася без власного ресурсу, крім електорального ядра і потертої в кампаніях партійної структури. Тому приречена домовлятися.

Із новими незаплямованими політиками, які, увійшовши в команду, додадуть їй шарм свіжості та перспективності. А також із довгожителями політичного тераріуму, без взаємодії з якими Порошенка не зрушити.

Вибір невеликий. Рінат Ахметов щільно і шкурно партнерствує з ПОПом. Віктор Пінчук загіпнотизований власним проектом «Гастролі «Океану Ельзи» на Банковій», і демонструє намір іти до кінця. Як із «Озимим поколінням». Дмитро Фірташ, точніше, його душоприказник Сергій Льовочкін для правоцентристської Тимошенко — електоральний антипод і точка політичної смерті, знову ж таки, у «Опоблоку» свій кандидат Юрій Бойко, який різко прокинувся. З Арсеном Аваковим, з урахуванням його посади, є сенс контактувати лише між першим і другим турами.

Залишається Ігор Коломойський — Пантагрюель вітчизняної політики. З яким Тимошенко пов’язують роки конфліктів і хвилини взаєморозуміння. І спільний ворог, який переступав межу непрощення.

В українській політиці спільні вороги зближують дивніше і міцніше відспільних інтересів.

Коломойський цінний не лише тим, що має кураж боротися проти противника, що переважає, як було в 2014 році. І не тільки медіахолдингом укупі з іскрометним креативом «95 кварталу». Він здатний потягнути за собою Дніпро, незважаючи на нинішню лояльність Бориса Філатова і стриманість Геннадія Корбана.

А якщо в Дніпрі знову розгориться волелюбна фронда, то ПОПу можна замовляти адміністративний реквієм. Тому що до Дніпра акуратно, не зовні, а на ділі долучиться Харків. Трохи пізніше зважить дві великі різниці й зорієнтується Одеса. Відносини Львова з Порошенком давно викинуто на сміттєзвалище. Революційний Київ ніколи не жалував чинну владу.

За мільйонниками потягнуться малі міста. В умовах децентралізації співтовариство мерів стає не менш впливовим, ніж вірнопіддані Банковій губернатори.

Так, за партнерство у президентській кампанії платять зобов’язаннями. Причому зобов’язання, дані нею особисто тим, кого Тимошенко вважає сильними, вона виконує. Точно і вчасно. Знаю, що зараз заплачуть про «кидалово від Юлі», але скільки серед кинутих тих, хто домовлявся особисто і відповідає за рівнем? Коломойський відповідає.

Моя думка: якщо він готовий відмовитися від бізнесу, від повернення «Приватбанку» передовсім, то він здатний стати головним зі зламу системи, як у Грузії Каха Бендукідзе. Причому про «здатний» я впевнений, а от щодо «відмовитися» — сумніваюся.

Переговори важкоатлетів із президентської кампанії почалися. Але цих домовленостей поки немає ні у кого.

Тимошенко не поспішає, бо пам’ятає, що зобов’язання — це чавунні кайдани, а діяти доведеться швидко і точно, як у карате. Порошенко, навпаки, поспішає пов’язати круговою порукою, йому підкоряються, але не довіряють — репутація, знаєте… І тримають дулю в кишені.

До речі, співвітчизники, в славній Британії учасників грязьових перегонів на фініші відмивають із брандспойта. В українському політичному аналозі подібне не передбачено.

Тож наполегливо чекаємо на виході джентльменів у білосніжних фраках? Або?

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka