Протягом року неодноразово траплялися ескалації, як-от поблизу Авдіївки, що опинилася на межі гуманітарної катастрофи. Проте були й перемоги, зокрема повернення додому українців, які тривалий час перебували в полоні окупантів.
Politeka запитала в експертів, чи наблизилася Україна за 2017 рік до звільнення окупованих Російською Федерацією територій Донбасу й Криму та які найімовірніші сценарії розвитку подій наступного року.
Сергій Таран, голова правління Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір», директор Міжнародного інституту демократій:
– У 2017 році Україна, безперечно, наблизилася до звільнення окупованих територій Донбасу та Криму. Але маємо розуміти, що це питання не одного року. Довготривала стратегія захисту українських територій полягає у тому, щоб виснажувати Росію і посилювати українську армію. Для цього потрібен час.
Цього року відбулися достатньо серйозні зрушення. По-перше, є інформація про постачання Україні летальної зброї від США. Ми до цього довго йшли, мало хто вірив, що подібне може статися. Питання навіть не у зброї, хоча вона теж важлива, а у довірі до України, адже зброю такого класу Захід не видає країнам чи політикам, яким не довіряє. Це також означає продовження військової підтримки України, подальші спільні військові програми, тренування.
Важливим для збереження національної безпеки України є і продовження санкцій проти Російської Федерації у 2017 році. Санкції безпосередньо пов’язані з нашою безпекою. Це стримувальний фактор для російської агресії. Час від часу в Україні здіймали паніку, що Захід скасує санкції, але цього не сталося і не станеться.
Іще одна важлива річ, яка на перший погляд ніби й не пов’язана з безпекою, хоча це не так – визволення наших заручників. Це дуже знакова подія. Україна, на відміну від «руского міра», цінує свої військових. За кожного нашого громадянина ми воюватимемо і робитимемо все можливе, щоб звільнити з полону. Тому цей ціннісний вимір також пов’язаний із безпекою.
Наступного року продовжуватиметься діалог щодо можливої миротворчої місії на Донбасі. Також будуть періодичні загострення ситуації. Росія для досягнення своєї мети використовує шантаж і загострення, яким його підкреслює. РФ, безперечно, говоритиме про вибори на окупованих територіях, але до цього навряд чи дійде.
Олег Жданов, колишній офіцер оперативного управління Генштабу ЗСУ, полковник запасу:
– Фактично 2017 рік можна вважати продовженням 2016-го. Триває режим стагнації. Ми не просунулися у своїх позиціях. Цього року було значно менше переговорів у «нормандському форматі». «Мінськ» узагалі остаточно помер. До того ж Україна нового формату не запропонувала. Не змінили свою ні зовнішню, ні внутрішню політику.
Не варто очікувати особливих змін і наступного року. Усе продовжуватиметься в такому ж режимі. Пожвавлення чи просування у вирішенні кризових питань почнеться аж восени 2018-го. Чим ближче до виборів – тим більше буде активності.
Рішення, яке Україні слід реалізувати наступного року, що може зрушити із мертвої точки вирішення кризи як на Донбасі, так і в Криму – це офіційне визнання війни, збройного конфлікту між Україною та Росією. Це єдине, що може вплинути на перебіг подій та наблизити нас до завершення цього конфлікту.
Президентські вибори в Росії у 2018 році навряд чи вплинуть на ситуацію на сході України. Взагалі не бачу сенсу в їхньому проведенні. Зрозуміло, що Володимир Путін, отримавши свої 84%, лишиться президентом РФ. Навіть із нещодавнього звільнення заручників Путін зумів винести максимальну вигоду для себе, заробив черговий плюс до своєї передвиборчої кампанії. Він зіграв роль миротворця, ще раз показав, що Росія не є учасником конфлікту, Київ має домовлятися безпосередньо із псевдореспубліками.
Єдине, що може істотно вплинути на подальший перебіг вирішення конфлікту на сході України – це переговорний процес між США та Росією на рівні Курта Волкера і Владислава Суркова.
Олексій Куроп’ятник, експерт із питань зовнішньої та безпекової політики «Майдану закордонних справ»:
– Нині не досягнуто мети ні Революції гідності, ні добровольчих батальйонів. Україна не отримала незалежного уряду, квітучої держави чи звільнення територій. Нова політична еліта не виникла. Політичний режим, який сформувався після Майдану, не зміг створити ідеологію, яка хоча б якось відрізнялася від ідеології режиму Януковича. Відповідно, все це створює ризики, що окуповані Російською Федерацією українські території повернемо нескоро. Українська влада не створила умов, щоб люди, які перебувають на цих територіях, захотіли понад усе якось долучитися до нас. Та й тиск міжнародної спільноти, щоб Росія залишила ці території, не досяг критичної межі, після якої могли б бути результати.
Усе впирається в довіру українського населення та наших західних партнерів до політичної групи, яка зараз перебуває при владі. Бачимо, що сама Україна звільнити території не може, а за допомогою союзників це можливо лише в тому разі, якщо ще більше посилять санкції проти Росії та нададуть військову допомогу.
Із чого видно, що довіра Заходу до керівної групи істотно знизилася? Уже відкрито звучать погрози скасувати безвізовий режим з ЄС, який із самого початку був обумовлений тим, що це можуть зробити, якщо керівництво України буде поводитись неправильно.
Нічого не вказує на те, що Захід допоможе Україні звільнити Крим і Донбас. Найімовірніше, Євросоюз та США чекатимуть, чим завершаться чергові вибори в Україні в 2019 році. Тобто ситуація переходить у заморожений, болотний стан.
Центральна влада в Києві не виконує функцію об’єднувального начала. Скомпрометовано весь керівний клас – і владу, й опозицію. Нема з кого вибирати альтернативу. Бачимо, що реформи, які проводить керівний клас, мають зворотній ефект. Їхній зміст суто протилежний тому, що проголошують. Це створює дуже непривабливу ситуацію. Коли жодна політична група не має довіри, нація буде розхитуватися, слабнути, посилюватимуться регіональні, внутрішні суперечки.
Росія користуватиметься негараздами, які створює український політичний клас. Тим паче російська бізнес-еліта в українській економіці як була присутня, так і продовжує тут лишатися. Українська влада за майже чотири роки після Революції гідності так і не вийшла з-під впливу РФ, не стала самостійним гравцем.
